Розділ V Кульмінація д’Анконій

– Франциско, – якось запитала вона, немов зробивши відкриття, – я ж твоя коханка, так?

Він засміявся:

– Абсолютно точно.

І вона відчула гордість, яку жінці належить відчувати, здобувшись на статус дружини.

За його тривалої відсутності вона ніколи не мордувала себе думками про те, чи він її зраджує: знала, що ні. Даґні була ще занадто молода, щоб розуміти причину, але таки відчувала, що на безладні й нерозбірливі стосунки здатні лише люди, які в сексі і в собі самих бачать лише зло.

Вона небагато знала про життя Франциско. Він закінчував коледж і рідко говорив про навчання, а Даґні й не розпитувала. Вона припускала, що він надто запопадливий у навчанні, бо час від часу в нього з’являвся дивний і якийсь нетутешній вираз обличчя. Якось Даґні покпила, мовляв, вона вже давно працює на «Таґґарт Трансконтиненталь», а він досі не почав заробляти собі на життя.

– Батько заборонив мені працювати на «Мідь д’Анконій», поки не закінчу університету, – відповів Франциско.

– І відколи ти став таким чемним сином?

– Я маю поважати його думку. Він власник компанії… Втім, не всі міделиварні заводи світу належать йому, – загадково підсумував хлопець.

Таємницю вона дізналась аж наступної осені, коли Франциско закінчив навчання і, провідавши в Буенос-Айресі батька, повернувся до Нью-Йорка.

За останні чотири роки Франциско д’Анконія пройшов два курси навчання: один – в університеті Патріка Генрі, а інший – на міделиварні в околицях Клівленда.

– Мені подобається все опановувати самостійно – пояснив він.

З шістнадцяти років він працював підручним біля ливарної печі, а зараз, у двадцять, – купив увесь завод. Отримавши диплом, він того ж дня придбав свою першу приватну власність; щоправда, довелося трохи підправити справжній вік. Обидва документи передав батькові.

Він показав фотографію свого заводу: маленького, брудного, ганебно старого і пошарпаного в процесі боротьби за існування. Над вхідними воротами, наче новий прапор над занедбаним вітрильником, красувалася вивіска: «Мідь д’Анконій».

Нью-йоркський представник батькової компанії обурено стогнав:

– Доне Франциско, не робіть цього! Що люди скажуть? Як можна ставити таке ім’я на смітнику?

– Це моє ім’я, – відповів Франциско.

Приїхавши в Буенос-Айрес і зайшовши у батьків кабінет – простору, стриману, але сучасну кімнату-лабораторію, що єдиною її прикрасою були розвішані по стінах фотографії підприємств «Міді д’Анконій» (найкращих у світі копалень, збагачувальних фабрик та ливарень), – він побачив на почесному місці, простісінько перед батьковим столом, світлину свого клівлендського заводика з новою вивіскою над ворітьми.

Старший д’Анконія перевів погляд із фотографії на сина:

– Чи не зарано?