Розділ Х Смолоскип Ваятта

– Містере Гансекер, буду вельми вдячна, якщо ви надасте мені потрібну інформацію про завод.

– Щось пізненько ви зацікавилися. Що сталося? Сумління допекло? Це завдяки вам Джед Старнс так непристойно розбагатів. Але з нами не поділилися й крихтою, хоча завод був такий само. Ми робили те, що й Старнс. Почали виробляти той самісінький двигун, на якому він купу років заробляв шалені гроші. А потім якийсь невідомий вискочень створив у Колорадо копійчану фабричку, «Мотори Нільсена» зветься, і взявся виробляти такий само двигун, але за півціни. Що нам було робити? Джедові Старнсу добре велося, у нього під ногами не плутався смертельно-небезпечний конкурент. Але що ми мусили робити? Як нам було змагатися з тим Нільсеном, якщо ніхто не забезпечив нас двигуном, кращим за його мотор?

– А ви мали доступ до Старнсової дослідної лабораторії?

– Аякже. Усе було, як за його керівництва.

– І персонал?

– Декотрі його люди. Багато хто звільнився, щойно завод зачинили.

– А його інженери?

– Вони всі позвільнялися.

– Ви найняли нових?

– Так, кількох… Але мушу зауважити, я не мав достатньо грошей, щоб тринькати їх на різні лабораторії. Я світу білого не бачив через фінансові проблеми, не міг дозволи навіть мінімальної модернізації та ремонту приміщень – завод просто ганебно зносився… За загальнолюдськими стандартами… Кабінети керівників – просто і грубо обтиньковані, біля них була крихітна ванна з умивальником. Запитайте в будь-якого психолога, кожен вам скаже, що в таких гнітючих умовах нічого хорошого не досягнеш. Я мав пофарбувати стіни свого кабінету в якісь веселіші кольори, встановити сучасну душову кабінку. Потім я дуже витратився на новий буфет, ігрову залу для робітників і кімнату відпочинку. Адже треба підтримувати дух? Будь-яка освічена людина скаже вам, що духовний стан людини підтримує її оточення, а розум формують засоби виробництва. Але люди почали чекати, коли закони економічного детермінізму почнуть працювати на нас. Це можна зрозуміти, ми ніколи досі не мали власного моторобудівного заводу. От і змушені були дозволити засобам виробництва формувати наш розум. Але це тривало недовго. Нам просто не дали часу.

– Розкажіть мені про ваш дослідницький персонал. Над чим вони працювали?

– Я мав кількох перспективних і надійних хлопців, випускників найкращих університетів. Але нічого путнього з цього не вийшло. Хтозна, що вони там робили. Мабуть, просто протирали штани і проїдали зарплату.

– А хто очолював лабораторію?

– Та йдіть… Хіба я можу зараз таке пригадати?

– А імена інженерів-дослідників пам’ятаєте?

– Невже ви думаєте, я мав час спілкуватися з кожним найманим працівником?

– Може, хтось із них казав вам про експерименти з абсолютно новим… типом двигуна?

– Якого ще двигуна? Мушу вам нагадати, що керівник мого рівня не може весь час стирчати в лабораторії. Переважно я був у Нью-Йорку, в Чикаго, намагаючись знайти гроші, щоб урятувати завод.

– А хто у вас був генеральним директором?

– Дуже здібна людина, Рой Канніґем. Торік він розбився на машині. Кажуть, сів п’яний за кермо.