Розділ Х Смолоскип Ваятта

Він сидів посеред кухні за столом, заваленим паперами.

Його обличчя потребувало бритви, а сорочка – прання. Визначити його вік було проблематично: опухле обличчя було порожнє, здавалося, життєві негаразди оминули його, хоча каламутні очі і сивувате волосся свідчили про втому. Насправді йому було лише сорок два роки.

– Ніхто не надав мені шансу. Мабуть, вони зараз тішаться з того, який я став. Не думайте, я все чудово розумію. Мене ошукали, позбавивши того, що мені належить від народження. І нехай не вдають благодійників. Це банда смердючих лицемірів.

– Ви про кого? – запитала Даґні.

– Про всіх, – заявив Лі Гансекер. – Усі люди за натурою – гади, і не має сенсу вдавати, що це не так. Справедливість? Ха-ха! Погляньте на це!

Він широким жестом обвів помешкання.

– Таку людину, як я, запхнули сюди!

Був лише полудень, але здавалося, що сутінки вже сходять над повислими вибляклими дахами і оголеними деревами цього дивного передмістя: наче й не містечко, але й селом його не можна було назвати. Стіни цієї кухні, здавалося, ввібрали в себе темряву та вологу. В мийці височів стосик брудного посуду, не помитого після сніданку; на плиті в баняку булькало якесь вариво: від пари, що здіймалася над ним, несло жирним дешевим м’ясом; запилюжена друкарська машинка стояла на столі посеред купи паперів.

– Моторобудівна компанія «Двадцяте сторіччя», – сказав Лі Гансекер, – була одна із найкращих в історії американської промисловості. А я – її президент. Цей завод був мій. Але мене позбавили шансу.

– Але ж президентом були не ви. Як я знаю, ваша корпорація називалася «Об’єднані послуги»?

– Так, але це одне і те ж. Ми купили той завод і планували працювати не гірше, ніж вони колись. Навіть краще. Ми мали для цього всі ресурси. До того ж хто такий той Джед Старнс? Та він ніхто, звичайний собі механік із глушини. Знаєте, з чого він починав? Він виник нізвідки. А моя родина колись належала до нью-йоркських чотирьох сотень. Дід був членом Національних законодавчих зборів. І не я винен, що батько не спромігся купити для мене машину, коли відправив учитися. А в решти хлопців авто були. Моя сім’я не гірша за їхні. Навчаючись у коледжі… То з якої ви газети?

Даґні йому представилась і здивувалася, але водночас зраділа, що Гансекер її не впізнав. Вирішила, що так навіть краще.

– Я не казала вам, що працюю в газеті, – відповіла вона, – мені потрібна інформація про моторобудівний завод не для публікації, а для мене особисто.

– О… – Гансекера це вочевидь розчарувало. І похмуро, ніби вона його щойно образила, продовжив: – А я вважав, що ви прийшли до мене по інтерв’ю, адже я пишу автобіографію.

Він кивнув на папери, розкидані по столу.

– Хочу багато чого розповісти. Збираюся… От же ж чорт! – раптом, згадавши про щось, гаркнув він.

Генсекер кинувся до плити, зняв покришку і з огидою взявся помішувати вариво. Потім, ляпнувши лоєм на конфорку, жбурнув мокру ложку на плиту і повернувся до столу.

– Так-от, я збираюся написати автобіографію, якщо, звісно, мені нададуть можливість. – сказав він. – Хіба можна сконцентруватися на серйозній праці, паралельно роблячи якісь дурниці?

Він кивнув у бік плити.

– Теж мені друзі! Вони вважають, що, подбавши про мене, можуть експлуатувати, наче китайського кулі! А все лише тому, що я не маю куди подітися. У них же все добре, в моїх давніх душевних приятелів. Він палець об палець у себе вдома не вдарить, сидить лише в своїй дурнуватій крамничці канцтоварів. Невже його робота важливіша за книжку, яку я пишу? А ця валандається по магазинах і просить мене наглядати за її смердючим варивом. Хоча чудово знає, що письменнику потрібно зосередитися у спокійній атмосфері. Але її це не турбує. Знаєте, що вона сьогодні утнула? – нахилившись до Даґні над столом, він показав на покинуті в мийці тарілки. – Вона пішла на базар, навіть не доторкнувшись до посуду. Сказала, що потім помиє. Я знаю, чого вона прагне! Хоче, щоб посуд помив. Але я на це не поведуся. Залишу, як є.