Розділ Х Смолоскип Ваятта

– Може, ви бодай одного пам’ятаєте?

– Сумніваюся. В моєму житті було стільки людей, що я просто не здатен пригадати окремих краплин цього людського океану.

– Чи знали ви, що за продукцію виробляє завод? Які двигуни вони виготовляли чи збиралися виготовляти?

– Аякже. Я завжди особисто цікавився всіма своїми вкладеннями і часто інспектував завод. Усе там було напрочуд добре. Вони творили дива. Побутові умови працівників були найкращі в країні. На кожному вікні висіли мереживні фіранки, на кожному підвіконні – квіти. У кожного біля будинку буяв сад. Вони збудували для своїх дітей нову школу.

– Ви щось знаєте про роботу науково-дослідної лабораторії при заводі?

– Атож, у них була просто чудова дослідна лабораторія, дуже прогресивна, динамічна, перспективна. В них були неймовірні плани.

– А ви, часом, не пригадуєте щось… про плани виробництва двигуна нового типу?

– Двигуна? Якого ще двигуна, міс Таґґарт? Я не мав часу занурюватися в деталі. Я переймався соціальним прогресом, загальним розквітом, братерством і любов’ю між людьми. Любов між людьми, міс Таґґарт. Саме вона є ключем до всього. Якщо люди навчаться одне одного любити, зникнуть усі проблеми.

Даґні відвернулася, бо вже не мала сили дивитися на ці драглисті вологі губи.

На постаменті в кутку кабінету лежав уламок каменя, на якому було викарбовано єгипетські ієрогліфи… В ніші неподалік розчепірила шість павучих рук індуська богиня… На стіні висіла несамовито складна математична діаграма – щось на кшталт прейскуранта «Замовлень поштою».

– Тож, якщо вас непокоїть доля власної залізниці, міс Таґґарт – а в цьому я не маю жодних сумнівів, – через певні ймовірні події, відверто скажу, що, хоча насамперед переймаюся добробутом країни, задля якого, не вагаючись, покладу на вівтар будь-чиї прибутки, я все-таки ніколи не був глухий до волань про допомогу і…

Поглянувши на Лоусона, Даґні зрозуміла, що саме цього він і чекає від неї, незалежно від актуальної для нього на цей момент мети.

– Я не збираюся обговорювати справ своєї залізниці, – повторила вона щонайстриманіше, хоча вже ледь не волала з огиди. – Якщо ви маєте стосовно цього особливу думку, звертайтеся до мого брата, містера Джеймса Таґґарта.

– Вважаю, що в такий складний час не варто втрачати унікальної нагоди викласти свою позицію перед…

– Може, у вас збереглись якісь матеріали щодо цього заводу?

Даґні сиділа прямо, міцно стискаючи кулаки.

– Які там матеріали? Я вже, здається, вам казав, що, коли банк збанкротував, втратив усі свої заощадження, – Лоусон розслабився, його остаточно перестала цікавити ця розмова. – Але не шкодую. Я позбувся лише матеріальних благ, зате вперше в історії постраждав за ідею. Мене занапастили людські егоїзм і зажерливість. Я не зміг запровадити любов і братерство лише в одному невеличкому штаті, оточеному величезним натовпом, який прагне лише наживи і мріє хапонути зайвий долар. Це не моя провина. Але вони мене не здолали. Мене неможливо зупинити. Я борюся – глобально – за право служити своїм братам, людям. Кажете, матеріали, міс Таґґарт? Свої матеріали, пам’ять про себе, я залишив у серцях бідняків із Медісона, які до знайомства зі мною не мали жодного шансу.

Даґні не хотілося бовкнути зайвого, але не стрималася: пригадала стару прибиральницю, яка рачкувала, відмиваючи сходи.

– А чи бачили ви, на що перетворився той край зараз? – запитала вона.

– Я в цьому не винен! – вигукнув він. – Це все багатії, які вчепилися в свої гроші й не побажали пожертвувати ними, щоб урятувати мій банк та народ Вісконсину! Ви не маєте мені докоряти! Я втратив чистісінько все!