Маруся Чурай (скорочено)

     То ж він мене і мертвий виглядав.

     І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.

     Бо він же тут лишив мене одну,

     Я йду. Я скоро. Я наздожену.

     Мати принесла для неї новий одяг, чоботи, намисто. Либонь, вона сподівалася бачити дочку гарною, щасливою, та не судилося. І Маруся перебирає ще бабусине намисто, одягає білу сорочку:

     Аякже, смерть усе—таки це празник, який буває тільки раз в житті.

     Розділ IV Гінець до гетьмана

     Палає Україна. Скрізь точаться бої:

     У Києві — пекло. У Хвастові — чорно. Кипить і клекоче усе за Дніпром.

     Степами, лісами, де через долини, по дорозі, а де й навпростець «гінець доганяє світання». Посланець Полтавського полку боїться, що не встигне, але він сповнений надії на справедливість. Його путь лежит до Білої Церкви, де знаходиться Богдан Хмельницький.

     Над Білою Церквою смуга багряна, і змилені коні аж лука стають. Усі до Богдана і всі од Богдана — із тьми виростають і в тьмі розтають.

     І ось він дістався до гетьмана:

     ...Гетьман підняв безсонням обпалені очі. Гетьман сидів за похідним столом у шатрі. Троє старшин — у рубцях, у кривавому клоччі — прямо із бою — говорили про бій на Дніпрі... Тут, може, ідеться про долю країни! — а я про чиєсь там одненьке життя!

     До нього і звернувся Іван Іскра, це саме він — посланець від Полтавського полку. Сповістивши про те, що полку дорозі, Іван розповів сумну історію Марусі Чурай і попросив заступитися. І великий Богдан по—людськи зрозумів усе і розсудив. Може, згадав славного Гордія Чурая, може, пісні Марусі, які співала вся Україна.

     Чи думав про Марусині пісні,

     такі по Україні голосні,

     що й сам не раз в поході їх співав,

     і дивував, безмірно дивував, —

     що от скажи, яка дана їй сила,

     щоб так співати, на такі слова!..