Маруся Чурай (скорочено)

     Не вільно теж, караючи, при цім не урахувати також і чеснот, її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб Середземних марнот. Тим паче зараз, при такій війні... Про наші битви — на папері голо. Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню задушить!

     Та покарання й так було досить: дівчина вже пережила свою смерть. І коли оголосили, що вона вільна, Маруся мовби скам'яніла. Стояла і не рухалась. Аж коли привезли її матір, отямилася: хоч матері радість.

     Розділ VI Проща

     Але не витримала мати випробувань і незабаром пішла з життя:

     Недовго мати щось тоді і прожевріла, щось після того тижнів півтора. Кленочками червоними й рожевими її на той світ осінь провела.

     Маруся залишилася сама. Що тримає її тут, серед людей, що не знали любові й прощення? Та й сама вона відчуває пустку в душі, провину свою за тс, що сталося. Через те й вирушила до Києва на прощу.

     Вона йшла далекими дорогами, чорна, худа, змарніла. Дивилася на світ порожніми очима, як чужа. Та минав час, і Маруся, чутлива до краси, починає відчувати її, вбирати очима, серцем, душею:

     Буває, часом сліпну від краси.

     Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, —

     оці степи, це небо, ті ліси,

     усе так чисто, гарно, незрадливо,

     усе як є — дорога, явори,

     усе моє, все зветься — Україна.

     Краса рідної землі лікувала змучену душу Марусі. Тож коли дівчина зустріла дорогою мандрівного дяка, душа її вже знову була готова до спілкування з людиною, прагнула вірити. їй хотілося говорити і слухати неспішну мову старого мудрого дяка. А він ставився до неї, як до дитини: пожалів дівчину і допоміг, коли вона поранила ногу. Та найболючіша рана була в її душі:

     Хотіла жити, а життя не вийшло. Хотіла вмерти — люди не дали.

     І старий дяк, який бачив за життя немало, промовляє до дівчини:

     А як подумать, дівчинко моя ти, то хто із нас на світі не розп'ятий? Воно як маєш серце не з льодини, розп'яття — доля кожної людини.

     Затамувавши подих, слухала Маруся розповіді дяка про життя його в Полтаві. Та не сміла сказати, чия вона: це тільки її страждання, це тільки її життя.

     Дорогою вони бачать міста і села, що стали біллю і славою України. Тут пролилася кров за волю України.

     Там відступало військо Остряниці. Тут села збив копитами Кончак. А у долині річки Солониці слізьми покути висох солончак.