Маруся Чурай (скорочено)

     Цей розділ подає широку панораму тодішнього життя України. Він містить роздуми над долею народу українського і всього людства.

     І ось він — Київ!

     Возсіяв хрестами...

     І ось він — Київ, за валами він! —

     той стольний град, золотоверхе диво,

     душі моєї малиновий дзвін!

     Але Київ — то є суцільна руїна на той час. Підчас боротьби українського народу проти іноземних загарбників не помилували литовські, польські гетьмани Радзивілл та Потоцький не тільки міста, але й священних храмів.

     І він ввійшов, литовський князь, сюди. Як ніж у спину. А Потоцький — в груди. Богдан між ними, як між двох огнів...

     Три дні і три ночі пломенів Київ:

     ...Стояв собор старовинний із випаленою душею... Лежали зрушені плити, як зашерти чорної криги. І янголи в білій одежі впритул обступали вівтар.

     Лише священні печери Києво-Печерської лаври вціліли. Туди й по-сходилися прочани.

     Довго водив дяк Марусю, розповідаючи їй про святих, які знайшли тут останнє пристановище. Та не стільки про них говорив дяк, скільки про тих, хто, на його думку, не менш заслуговував зватися святими. Він говорив про лицарів—козаків, що навіть життя не пожаліли для свого народу, а ніхто не знає про їх героїчні вчинки:

     І каже дяк: — Немає у нас міри. Та й розум за бодягу зачепивсь, Сисой, Мардерій — мученики віри. А Байда що, од віри одступивсь?

     Аби слова, хоч бред второзаконія.

     А що сильніше підпирає твердь —

     молитва преподобного Антонія

     чи Наливайка мученицька смерть?..

     Вже скрізь у нас є різні школи братські.

     Пів—України — сироти козацькі...

     Такі ж гіркі, такі ж безобороннії!