Маруся Чурай (скорочено)

     Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей.

     І що там, здавалось, чиясь маленька доля, чиєсь життя! Усе ніби правильно. Був суді І винесено вирок. Але мовчить Полтава, приголомшена власним вчинком. Чи може, ця тиша така напружена, бо ніхто не співає напутніх пісень, проводжаючи полку поход, на смертний бій.

     Годуйте коней. Неблизька дорога. Благословіть в дорогу, матері. А що там буде, смерть чи перемога, — Полтавський полк виходить на зорі!..

     Вогненна зірка в небі пролітала, Сичі кричали, вісники біди. На сто думок замислена Полтава вербові гриви хилить до води...

     А власне, що ж, такі часи криваві. Що варт життя? Ну, стратять ще когось. Промчався вершник по німій Полтаві — у серці міста громом віддалось...

     Той вершник зветься Іскрою Іваном. Йому сьогодні тяжче, ніж кому.

     Він посланець Полтави до гетьмана Богдана Хмельницького.

     Розділ III Сповідь

     Про що ж думає Маруся у ті три дні перед стратою?

     Пройшло життя. Не варто було і труду. Лише образи наберешся вщерть. Останні дні вже якось перебуду. Та вже й кінець. Переночую в смерть.

     Виявляється, життя тяжить її, таку молоду. Вона стомлена вкрай, зневірена, покинута, і до того ж, як з'ясовується, невинна у смерті Гриця. І все ж Маруся докоряє собі:

     Ой, ллються сльози материнські, ллються!       ,

     Свята печаль, печаль біз гіркоти.

     Загинуть хлопці, та хоча б по—людськи.

     А як загинув, як загинув ти?

     Вона знає: там зараз полк вирушає у похід:

     І десь там юрми, натовпи, там люди! Там зорі в небі чисті, як ромен. Ще жінка мужу падає на груди, і діти тягнуть руки до стремен.

     Чиясь край шляху плаче наречена. Там вийшли всі — і немічні, й малі. І тільки я до цього непричемна. Я зайва людям на своїй землі.

     А полк іде. Нема коли журиться. Уже хтось інший став під корогву. Хорунжі є, немає тільки Гриця. А я жива... Чого я ще живу?!

     І поринає Маруся у спогади.