Маруся Чурай (скорочено)

     Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.

     І в цих спогадах вона і Гриць завжди разом: працюють, допомагаючи батькам; граються; слухають розповіді діда Галерника про війни, про полон; щедрують на свята. Здавалося, що усе життя — це свято.

     Чомусь згадались ночі на Купала... Зірками ніч висока накрапала. Бездонне небо і безмежний світ, а нам всього по вісімнадцять літ. Такі несмілі, ще тремтять вуста. Отак до ранку — ніч і висота.

     Але було і перше горе — страшна загибель батька.

     Що хто там здався, тільки той і вижив. А батько ж наш, він здатися не міг. Він гордий був, Гордієм він і звався.

     Він лицар був, дарма що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався. Йому скрутили руки і здали...

     А потім їхні голови на палях повиставлялись в полкових містах. Людей зганяли. Мати моя впала, і крик замерз у неї на вустах.

     А коли Маруся почула, як про долю її батька співає пісню кобзар, з переповненої душі вперше полилася і її пісня.

     І десь в ті дні, несміло, випадково, хоч моя пісню склала не одну, печаль я вже торкнула вперше слово, як той кобзар торкав свою струну.

     Вона так поважала і любила батьків, адже вони були для неї взірцем в усьому. А як вони кохали один одного! Дівчиною Маруся мріяла, що колись і у неї буде така любов:

     Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий...

     Відтак вона вимріяла, вигадала своє кохання:

     Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі.

     Тільки мати серцем розуміла, як помиляється дочка, адже Гриць — «Бобренко. Він же не Чурай».

     — Ох, не рівняй! Роти в людей, як верші. Ти кажеш — батько, а життя біжить. Наш батько з тих, що умирали перші. А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.

     Йому сподобалась не стільки інша дівчина, скільки достаток її батьків. Осьде зійшло материне насіння!

     То все небесні, сину мій, мигдалики. А треба жити, сину, на землі. Тече повітка. Хата занехаяна. Підмокло сіно. Поламався віз. Все просить рук. Усе кричить хазяїна, і грошей, грошей треба позаріз!

     Він справжній син Бобренчихи. Маруся, вражена звісткою про залицяння Гриця до Галі Вишняківни, ходила, наче хвора.

     Спинити Гриця не зробила й спроби, ходжу, хитаюсь, як після хвороби. І хоч би злість яка чи ворожнеча, — нема нічого. Пустка. Порожнеча.

     Вона все намагалася зрозуміти: чому? Але не було відповіді. І, забувши про порядність, насміхалася над нею Галя, і сміх той стримів у спині Марусі, як ніж. Ніколи не заплакала при людях ображена до самого серця Чураївна. Але боліло серце, так боліло, що не було бажання жити: