Маруся Чурай (скорочено)

     Тут війна знищила стільки людей, що й переночувати ні до кого попроситися. Це тут схопили колись Наливайка:

     Був молодий і гарний був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся... За те, що він боровся за свободу, його спалили в мідному бику!

     А ось уже й Лубни — столиця страшного Яреми Вишневецького:

     Там жив Ярема, син Раїни, страшний руйнатор України.

     Нема тепер палацу на Замковій горі, та живе печальна пам'ять про злочинного мучителя власного народу, ганьбою вкрите це ім'я.

     В історії свої карби, свої уроки. Спочиваючи в одній із порожніх хат, дяк пригадує все, що знав про Вишневецького, про навколишні села:

     Тут од Лубен до самої Волині лежать навколо села удовині. Причілки виглядають з кропиви.

     Страшні картини обпаленої землі, понівеченої війною, примушують Марусю на якийсь час забути про особисте горе:

     Чи серце знову плакати навчилось на цій дорозі в Київ із Лубен?!

     І ось в її душі народжується пісня про Байду та Вишневецького. Дяк здивований:

     А ти співаєш — душу всю проймає. Бувають, може, й кращі голоси, але такого другого немає!

     Слухаючи Марусину пісню, він висловлює гіркоту з того, як мало справжнього слова є в Україні, бо так звані поети «складають віршики святочні, а в селах ридма плачуть кобзарі». Де ж воно, справжнє слово:

     А хто напише, або написав, велику книгу нашого народу?!

     Невже її так ніхто і не створить — велику книгу історії життя і боротьби великого народу:

     Усі віки ми чуєм брязкіт зброї, були боги в нас і були герої, який нас ворог тільки не терзав! Але говорять: «Як руїни Трої». Про Київ так ніхто ще не сказав.

     Багато ще непізнаного і неназваного в історії України. Про це розмірковують Маруся і дяк, подорожуючи стражденною «дорогою до Києва з Лубен». З гіркотою дивилися подорожні на покинуті села. А де ще були мешканці, з острахом зачинялися вони по хатах: боялися мору, лихих людей — усього. Невипадково й притулок на ніч знайшли мандрівники не десь у хаті, а на цвинтарі. Тут тихо й затишно, ніхто вже нічого не бажа і не чинить кривди. Примиренням віє від кожної могили. Ось старий поляк закляк біля одного «надгрібка».

     Це ж, певно, тут уся його родина — у цій землі... Скорбота всеочисна! Оце уже і є його вітчизна.

     Ото ж бо й воно, що хтось мріє усе загарбать «од можа і до можа», а хтось просто живе, і йому болять рани тієї чужої війни:

     Колись нащадки будуть одмивати оцю печаль од крові і глупот.

     Бо можновладці — тяжко винуваті. А що зробив народові народ?!