Думи мої, думи мої...

Вона (їй півтора року) — хитрує. Вона діда гладить, вона до діда посміхається, вона

діда забавляє, щоб дід не помітив, як вона простягає рученятко і бере цукерка.

А ви бачили, як у дитини засвічуються огні-оченята? І які в неї робляться щічки? І як

губенята розтягаються в лукаву посмішку?

Яким треба бути письменником, щоб змалювати це все!

З чим порівняєш посмішку дитини?

Я дивлюсь, дивлюсь на оте мале, що стоїть передо мною, і не знаю, як передати

моїм читачам все те хороше, що дитячі очі випромінюють.

І я знаю, що коли б мені пощастило висловити всю ту любов, усю ту безконечну мою

приязнь (та що приязнь! Не знайду слова!) до народу, — який би я був щасливий!

От тепер — старий я! — дивлюсь я на дітей — і вірю, що буде їм краще!

17 грудня, 54. Сиджу й слухаю радіо.

Говорять бригадири, ланкові.

Говорять вони про те, скільки вони вносять удобрень, угноєнь, як вони закривають

вологу, як вони б'ються за врожай!

Який народ! Який народ!

А я сиджу й плачу! їй-богу, плачу! Якби ми, письменники, вносили стільки

«удобрень» у свою ниву, якби ми так добросовісно працювали! Який би був урожай'