Думи мої, думи мої...

18 грудня, 54. От я перекладаю оповідання Юрія Яновського... Перекладаю з

російської мови на українську. Ми знаємо Юрія Яновського як прекрасного знавця

української мови. Чому він написав свої оповідання по-російськи? Що це?

Підлабузництво? Нічого подібного! Якби я, Остап Вишня, міг написати мої думки по-

англійськи, по-французьки, по якому хочете, — невже це принизить мене як українського

письменника?

А як би мені хотілося зрозуміти слово товариша з Нігерії, зрозуміти й поцілувати

уста, що це слово вимовили...

Але, на жаль, на превеликий мій жаль, я не доживу до того часу, коли чорна людина

з Нігерії поцілує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в домі бігали, може, чорняві, може, коричневі мої онучата... Такі, як Мар'янка... До цього я не доживу.

19 грудня, 54. 2-й з'їзд письменників СРСР. Я не на з'їзді. Здоров'я не дозволило.

Хай знає мій стіл про те, як капали мої сльози, не капали, а лилися...

Хороша доповідь Симонова на з'їзді Як не вітати такі слова (перепишу їх по-

руському):

«...Партия всегда указывала нам на воспитательную задачу, стоящую перед всей

литературой, подчеркивая при этом, что воспитывать людей можно правдой и только

правдой».

Правда... Тільки вона, правда, була поводирем у моєму житті.

Я ніколи не зрадив правди...