Думи мої, думи мої...

19 грудня, 54. Бігають круг мене мої онучата: Павлушка та Мар'янка.

Маша — не моя дочка, не від мене вона народилася. Живе Маша зо мною вже

тридцять літ, — півтора їй року було, як я її побачив, — і я вам скажу, що навряд чи можна

більше й дужче любити свою дитину, як я люблю свою Машу. Не в крові, не в гормонах, виходить, справа. Я не уявляю себе, не уявляю свого життя без Маші.

А тепер, коли біля мене стрибають онуки, Машині дітки, я не уявляю свого життя без

цих онуків, без Павлушки й Мар'янки. Я не знаю, чи мої онучата виростуть хорошими, справжніми людьми, — гадаю, що буде так, бо всі ми робимо все для того, щоб саме так

сталося, — але я знаю, що і Павлушка, і Мар'янка прийдуть колись на дідову могилу. І

прийдуть — я в це вірю! — не для того, щоб плюнути на могилу...

От вам і «чужі» діти.

Це — в хаті... А хіба є, хіба можуть бути для мене, для письменника, десь чужі діти?

Нема! І діти Нігерії, і чорні, і червоні, і жовті, і білі — всі вони діти, і всі м о ї діти, і моє горе, велике горе, в тому, що я, маючи у себе в хаті хліб, не маю змоги дати шматок хліба

голодній чорній, жовтій, червоній і всякій іншій дитині, не можу викликати у неї веселої

посмішки, не можу вгамувати її сльозу...

У мене є зять, батько моїх онуків. Чужий він. мені? Ні! Не чужий! Він — мій син! Він

навіть більше, як син. Він — батько моїх чудесних онучат! І велике йому спасибі за те, що

в моїй тепер хаті лунає чудесний дитячий сміх, лунають дитячі голоси.

Січень, 1955 р. Як би я виступив на 2-му з'їзді письменників СРСР?

1. Я б перш за все привітав справедливий виступ М. О. Шолохова.