Думи мої, думи мої...

рязанського мужика, ніж бити його по голові.

До чого просто це все!

Так от, щоб дійти до цієї простоти, — скільки крові, мук, страждань!

А як приємно мені тепер, коли я обнімаю щиро, любовно, кріпко Сашу Прокоф'єва, Твардовського, Тихонова, Грибачова!

Як я радуюсь (а я таки радуюсь, отут, за оцим моїм столом), як я радуюсь, коли

Ніколай Грибачов, коли Саша Прокоф'єв, Твардовський, Фадєєв, Тихонов, Луконін і всі-всі,

— коли вони напишуть щось хороше… Щось для народу. Для нас.

А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я переміг, переборов у собі і заздрощі, і

націоналістичну коросту, і все-все...

І я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях своїх, можу прийти до О. О. Фадєєва і

сказати просто, чисто, хороше:

— Вітаю! Люблю!

Тридцять п'ять літ я в літературі!

Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Києві — радісний, веселий, легкий...

І я гадаю, що всіма моїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками

я маю право сказати всім моїм читачам, всім моїм товаришам по роботі:

— Я люблю вас!

А народові?

Я не маю права сказати народові:

— Я люблю тебе!