Думи мої, думи мої...

Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не

лакействувать перед народом, а служити йому, народові, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь, велику, чудесну, незрівнянну і

неповторну честь належати до свого народу.

Ніколи я не зрадив інтересів свого народу! Ніколи!

Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити?

Одне можу сказати: ходив по своїй землі, дихав своїм повітрям так, щоб нікому не

заважати, щоб нікому не псувати його дихання!

І все!

5 листопада, 51. Треба перекласти «Ревізора» Гоголя українською мовою. І все.

Ніколи я не відчував себе таким безсилим, таким нікчемним, як перед «подвигом» —

перекласти «Ревізора». Тільки з М. Т. Рильським як редактором я можу ризикнути взятися

за цю роботу. Бог єсть? Чи нема? Поможи мені, господи, зробити цю роботу! Так зробити, щоб народ наш відчув, полюбив цю безсмертну комедію, яка така близька, така рідна, така для мене пахуча, як троянда в моєму творчому садку, як калина на моєму огороді, як

очі в мого онука, Павлушки, голубі та чисті.

А як же це зробити?

«Адекватно!» — чую я голоси, будь вони трижди прокляті!

Ніхто так не благородить людини, як її труд!

І дружба народів!

Що єсть благороднішого на світі, як дружба народів?

Ну, чому, справді, я був би сичав на казаха, на грузина, на турка?