Думи мої, думи мої...

От лежу я, хворий, на канапі і читаю; читаю хворий, умираючий: На мосту, на переходе,

Светлых улиц поперек,

Мимо девушек проходят —

Только тронут козырек..

Я, Вишня Остап, умираю, а біля мене збоку Саша Прокоф'єв!

Дорогой Александр Андреевич Прокофьев! Прошу тебя! Приди на мою могилу и

спой одну русскую песню! Пусть прозвучит русская песня над могилой украинского

«националиста»... Того «националиста», который так любил русский народ, его песню, его

слово!

10 березня, 51. Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу!

У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину

веселооку, дитину, бабу з дідом... І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі

вони були, радісні, хороші...

Заявляю урочисто!

Клянусь торжественно!

Ніколи, ніяк, нічого проти народу, а значить, і проти Радянської влади, не зробив

злочинного.

Помилявся! Так! Але приходив до народу свого із усіма своїми помилками. Такий, як

я єсть. Отакий!