Думи мої, думи мої...

Але — щоб мене тут грім убив! — не знає N духу української мови, її аромату, її

душевно ніжного-ніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її

тремтіння, її шелестіння, її бриніння... Отого, що мати над колискою: Люлі-люлі, люлечки,

Шовковії вервечки...

Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом: Мальовані бильця

Пішли до Кирильця...

А з материних уст... Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на

майбутнього академіка, стомлена, дивиться та:

Ой ну, котку, котів два

Сірі, білі обидва...

Отакий академік знатиме аромат рідної мови...

19 січня, 51. Був оце в театрі. Танцювала актриса. А я собі сиджу та думаю:

«Ми дивимося, милуємося, ляскаємо, а хто ж із нас подумав, хто подбав про те, чи

їла вона сьогодні, чи спала вона сьогодні, чи відпочивала перед тим, як оце перед нами

вона танцює, милує нас, веселить нас?!

І хто ж із нас прийде, скаже їй спасибі, сердечне, хороше?

Ніхто!

Тільки якийсь рецензент, заробляючи свій гонорар, кине:

«Носок вона не так поставила!» Рецензент... Я сам рецензент... Якось так виходить