Думи мої, думи мої...

25 лютого, 51. Дивне діло: десь отам, на Полтавщині, син лебединського

сапожника Михайло Кіндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь, до поміщиці фон

Рот, був у неї за прикажчика (я барині ручку цілував. Факт!), оженився в Груні з молодою

дівчиною Параскою Олександрівною (Балаш — її прізвище). М. К. Губенкові було вже 33

— 34 роки. Народили вони за двадцять п'ять років (батько вмер 1909 року) сімнадцять

дітей. Двічі близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костеві, був один тільки рік!

Подумайте — за двадцять п'ять років життя з матір'ю — сімнадцятеро дітей! Злидні

злиденні! Коли батько помер, — господи! — та їсти не було чого! Ото мене й старшого

брата, Василя (потім він Чечвянський), батько одвіз у Київську воєнно-фельдшерську

школу. І ми 18 — 19-річними хлопцями пішли... Куди? У світ!

Так от... про минуле, про родину... Десь у Груні, перед степом, дві могили: мій

батько і моя мати... Хто їх знає? Ніхто!

А вони народили мене, Остапа Вишню, хіба вони знали, що отой хлопчисько, що

його мати била віником, а батько гладив по голівці, буде Остапом Вишнею?

Кланяюсь могилам батька та й матері! Ніколи не був у літературі спекулянтом!

Ніколи! І не буду!

Не довелося доказати, що я не той, «що греблю рве», не довелося!

...Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде! А я чесно дивлюся у

вікно, І мені так хороше, що я не націоналіст! Ні!