Думи мої, думи мої...

Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й

проказати:

— Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я?

23 лютого, 51. Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися, із своєї, рідної людини? Не з ворога. Ворога треба бити і

вбивати...

А от своя, рідна людина, як з неї можна посміятися, щоб її не образити (убити —

можна, але ображати... це не однаково)...

Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога,,, а з друга?

Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе.

Тоді тільки ти маєш право сміятися. І тоді людина разом з тобою буде сміятися... із

себе, із своїх якихось хиб, недоліків, недочотів і т. д. І буде такий дружній, такий хороший

сміх...

Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину, підвищує...

Коли ми виховаємо людину до того рівня, що вона любитиме сміх, як воду, як

повітря, як своє, як рідне, без чого сумно жити, — отоді тільки зрозуміють NN. що не

можна наслідувати Руданського, бо наш народ хоче сміху не часів Руданського, а нашого

хорошого, радянського часу.

Треба підтягати народ до розуміння сміху, хорошого, світлого, того сміху, що ним у

комунізмі ми сміятимемося...