Думи мої, думи мої...

Ні! Просто не любив я печальних лиць, бо любив --сміятися. Не переносив я

людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося.

І от — кінець уже життя!

Хто ж я такий? Для народу?

Я — народний слуга!

Лакей? Ні! Не пресмикався!

Вождь? Та боже борони!

Слуга я народний, що все моє життя хотів, щоб зробити народові щось хороше*

А що я міг таке зробити, щоб народові було приємно?

Я — маленький чоловічок, мурашка, комашинка в народній величі!

І коли я вже волею судеб зробився письменником і визначилася моя робота, я

свідомо (підкреслюю це!) думав про одне:

«Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, — тільки щоб я хоч що-небудь

зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ усміхнувся! Щоб хоч не на повні груди, а щоб хоч одна зморшка

його трудового, задумливого лиця, — щоб хоч одна зморшка ота розгладилася! Щоб очі

мого народу, коли вони часом печальні та сумом оповиті, — щоб вони хоч отакуньким

шматочком радості засвітилися».

І коли за всю мою роботу, за все те тяжке, що пережив я, мені пощастило хоч

разочок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело

заіскрити сумні його очі, — ніякого більше гонорару мені не треба.