Думи мої, думи мої...

народом

Чи зрозумієте ви, рецензенти мої, що, взявшись за літературну роботу, я ніколи не

думав про гонорар, про свою славу і про всяке таке. Я почав робити те, що, на мою думку, могло дати користь народові.

Народ — оцінив. Спасибі йому. Значить, жив я не паразитом.

Помилявся? Так! Помилявся, і дуже помилявся. Але з чистою совістю можу сказати, що ніколи не хотів пошкодити народові.

І все!

Зрозумійте (мабуть, не зрозумієте!), що, коли на виступах мене вітають слухачі, народ, я приходжу додому і падаю, знесилений, терзаючись (так, терзаючись!).

За що?! За що люблять? Я ж нічого, достойного великого радянського народу, не

зробив!

Всі оплески, всі виклики я розумію як вимогу:

«Зроби!»

А де сили?

Як виріс наш народ, як змужнів, як звеселів, — та в кого ж знайдуться сили, хист, талант, щоб задовольнити потребу нашого замічательного народу на культуру, на

художнє слово?

А який же народ наш добрий, який увічливий, який делікатний!

Скільки ж у нього добра до всіх тих, хто хоч трішечки дає йому незвичайного, небуденного, до роздуму придатного...

І коли мені доля дала змогу хоч трішечки, хоч отакунічки дати народові

посміхнутися, — киньте всі гонорари, добра, багатства, — все киньте!

Найвищого гонорару, як веселий блиск в очах народу, — нема.