А преклоняючись, хочу щоб їх — усіх!!! — знав народ руський.
Може, я помиляюсь, але чогось думається, що маса народу руського не знає їх, своїх дивних письменників! Не знають їх, на жаль, так, як знають нашого Шевченка! А їх же треба знати!
Можна, звичайно, сидіти й пишатися, маючи Пушкіна, Гоголя і інших (у шафах!), великий труд берегти їх, їхні традиції,— та треба ж уже вперед! Інакше вони облазяться!
Люблю я Твардовського, люблю ленінградського Сашу Прокоф'єва.
Що зробив, помоєму, Твардовський?
Він узяв свого Васю Тьоркіна за руку і пішов із ним вихилясом по всій Росії! Нате! Ось який він! А це ж ви — народ! Отакий хороший народ! А ви цього й не знаєте! Читайте!
Може, якраз Вася Тьоркін примусить любити літературу!
У мене навіть завіральнострашні думки з цього приводу.
Ви припускаєте таку картину: Вася Тьоркін бере за руку Олександра Сергійовича Пушкіна, веде його до селянської хати, ніжно штовхає в хату і хитромудро говорить:
— Познайомтесь! Олександр Сергійович Пушкін! Прошу любить і жалувать!
От хто, помоєму, Твардовський!
Іще одно: а Саша Прокоф'єв сидить у Ленінграді і карбує поетичні червінці.
— На! На! На!
Добре йому, маючи Пушкіна, Гоголя і всіх за спиною, робити це!
А хай би сам спробував! А я його, Сашу Прокоф'єва, ладозького мужика, люблю за талант, за чесність… Те, що він сидить і карбує, хай карбує! Народ позбирає його червінці.
Дорогий Олександре Андрійовичу Прокоф'єв! Не думайте, що я допускаю, ніби Ви не любите Пушкіна. Не було б Пушкіна, не було б Вас. І Ви це знаєте, і я це знаю. Але люблю я Вас за те, що, карбуючи Ваші червінці поетичні, Ви, благословляючи Пушкіна, ніні, та й підморгнете своєю ладозькою, безкінечно благородною мужицькою морррдою (цілую її). Ти — барин, а я — мужик…
Не думайте, що я забуваю Чернишевського, Бєлінського, Добролюбова. Я їх не забуваю! Просто, може, мені боляче, що їх у нас нема?.. Ні… Треба дожити до тої думки, що коли вони єсть, значить — вони мої… Не руські, не українські, не німецькі, а мої, народні!..
Слава богу, що я дожив до такої думки!
З січня, 49. Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців (а правильно — горобці!), била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!
Потім — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід, — і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Том 4. Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956» автора Вишня Остап на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „«ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ…» ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ“ на сторінці 4. Приємного читання.