Розділ ««ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ…» ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ»

А ми — ах! ах!

Ах! Ах! — це для нас, а не для народу.

І стріха, і «ставок, і млинок, і вишневенький садок» — все це відійшло, все це — колись, та — трясця його матері! — не тикайте цим народові у вічі, він сам знає, куди йому цей садок, цю стріху притулити!

Коли різні NN будуть командувати народними стріхами, сама стріха повстане й скаже: «Одійди, — не було б стріхи, не було б тебе! Ти з мене, із стріхи, мене заперечуючи, гроші заробляєш…»

Народ знає партію… А партія знає, коли стріху замінити на щось інше… Але партія ніколи із стріхи не кепкувала…

27 грудня. А дехто ходить у славі, вскочив у ту славу, як сірко в дерть, — вона вже сама з його осипається, а він хапає її й тулить до себе, проріхи затуляє… Обсиплеться… Нічого не зробиш!

Нічого!

Був у Полтаві. Святкували 150ліття «Енеїди». Як полтавчани люблять Котляревського, як пишаються з того, що він їхній, полтавський!

Дивна річ — безсмертя! Не знаю, чим пояснити молодість творчості Котляревського! Яка ясність! Така вже прозорість, що аж ахаєш! Було багато «Енеїд» — і в руській, і в німецькій, і у французькій літературі. І всі померли! А «Енеїда» Котляревського живе, квітне і 150 літ дає свіжий аромат! В чім річ?

І як приємно, коли полтавський «лордмер» квітне. Розпочинає мітинг, і я бачу, як він радіє, що йому припало це щастя — одкрити мітинг 150ліття «Енеїди». Я не знаю, хто він, робітник чи селянин, — я бачу в його очах радість. А він же ж, він же ж народ! Цього ви від нього не одберете!

Ні! Він хоче, щоб усі радувались, як радується він! Котляревський — наш, полтавчанин! А я — голова міста Полтави! Все було в Полтаві: і Петро І, і Котляревський, і Короленко, — і от він, він наслідник, спадкоємець всієї слави полтавської, всієї історії (аж страшно!) — і він бере це все «как должноє», бо він — народ! Він — молодий, веселий, «искрящийся», бо він — народ! Слава народові, що так уміє оберігати славу, традиції, все! Яке благородство!

Дивився я, стара вже людина, і думав: та хіба ж можна вмерти? Ніколи!

Я не знаю, чи в нас, у письменників, обраних, вибраних, інженерів людських душ, — невже серед нас можуть бути люди, байдужі до таких явищ?

Заприсягаюсь, що вони не письменники! Вони можуть писати книги, видавати романи, але… це не те!

Треба любити, треба підтримувати їх, треба знаходити їх.

І любити!

Любити, між іншим, — це дуже тяжка робота! Дай боже, щоб ніколи не вгасала в мені любов до них, до народу!

Буде любов — буду я! Не буде любові — на смітник! Одсвяткували «Енеїду». І залишилась вона, як і була, молода, весела, хороша…

І житиме вона ще віки і віки…

Судилось бути мені спадкоємцем Котляревського. Остап Вишня… Одного хочу: щоб, не дай бог, не принизити своєю роботою Котляревського. Не можу, ясна річ, аналізувати свою роботу! Це хтось ізробить. Скажу тільки — працював чесно!