Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956»

Від сердитих подорожніх старшим батога за «покурить» перепадало, а меншеньким, як хтось їде з города, дивись, бублика й кине… Тоді — бій! З того бублика тільки крихти летять!

А як пан було проскакує фаетоном через хутір, тоді обов'язково всі хором:

— Пани заспані! Пани заспані!

Тільки всі вони, з хутора діти, ніяк не могли вимовити «пи» в слові «заспані», а завжди, та ще й з притиском, вимовляли — «ри».

Не любили панів на тому хуторі. Та де, положим, їх любили? Але у Злиднях та нелюбов лилася через вінця.

В одній хатинці на тому хуторі якраз того року, як ударила Жовтнева революція, народилася дівчинка Мотря, а через рік знайшовся в Мотриної мами її братик Кузьма.

Сестричка з братиком росли на хуторі так, як і всі діти там виростали, та тільки тепер уже, як ударила Жовтнева революція, було їм легше: уже вони і в школу пішли, грамотними поробилися, і в комсомол пописалися, та тільки Мотря, ще їй і сімнадцята весна не минула, заміж вийшла за сусіднього парубка і залишилася на хуторі,— добрими вони з чоловіком колгоспниками поробилися, — а Кузьму комсомол послав учитися, він закінчив робфак, потім інститут і виріс науковим робітником, доктором наук і професором…

Батьки їхні повмирали, а брат із сестрою жили дружно, і Кузьма хоч був і професором, і доктором, та сестри своєї не цурався, улітку до неї приїздив, жив ціле літо з дружиною, хоч це й не дуже подобалося його дружині, що виросла в місті, села не знала і недолюблювала, бо сильно їй допікав отой санвузол, що за погрібником.

Та Кузьма на те не вважав і завжди, як муж учений, обґрунтовував свою незгоду з дружиною реплікою покійної бабусі:

— Нічого. Все в морі буде!

У Мотрі був синодинак Андрій, який народився перед Великою Вітчизняною війною.

Андріїв батько, а Мотрин чоловік, у Велику Вітчизняну війну поліг смертю хоробрих на полі бою десь за Харковом.

Залишилася Мотря з Андрієм.

І хоч панів уже тепер не було, хоч уже Злидні звалися не Злиднями, а хутором Вільним, і школа вже на хуторі є, і дитячі ясла, і дитячий садок, — а проте й тепер улітку чимало дітей порпалося в піску на вулиці: меншенькі грали у бакшу та ліпили уже не пасочки й церкву, а виліплювали із глини клуб або театр, а старшенькі ганяли футбольного з ганчірок м'яча, брали одне одного на бокса, ставили рекорди, хто скоріше пробіжить «від поштової скриньки до дідового Маркового свининця», або гралися у війну.

А як бігти далі, так то вже буде: «від Омелькової бузини до бригадирового колодязя».

А бузина й після революції, гемонська, не почервоніла, а така ж у ягодах темносиня, як і за поміщиків була, і такі ж чорносині від неї і тепер пупи та мордашки в дітей.

Кублився в піску на вулиці й Андрійко: і в бакшу бавився, і ліпив із глини школу, грався у війну, бився на бокса і бігав від поштової скриньки до свининця і від бузини до колодязя…

Та от що: не було ще з Андрієвих одноліток такого, хто збив би його на бокса або випередив, як бігли на скільки завгодно метрів.

Андрійко був бистрий хлопчак, кріпкий, чорнявий, з великими карими очима.

В школі Андрійко не був одмінником, не пас він і задніх, але кращого фізкультурника за його в школі того часу не було.