Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956»

Дядько Кузьма, професор і доктор наук, після війни працював у Києві.

До сестри своєї Мотрі, Андрійкової матері, після загибелі її чоловіка він ставився ще тепліше і щоліта обов'язково приїздив до неї на хутір не так одпочивати, як розважити сестру свою рідну.

Дядько Кузьма мав завидне здоров'я, курортів не потрібував та й не любив, а для Мотрі та для Андрійка дядькові одвідини були справжнім святом. Дружина його теж примирилася з хутором і вже не скиглила за курортом, хоч Кузьма їй їхати на курорти не забороняв:

— Їдь, коли хочеш, у Сочі! А я до Мотрі на хутір!

Дружина дивилася в дзеркало на себе, потім дивилася на Кузьму і щоразу говорила:

— Поїду я з тобою до Мотрі! Ти, мабуть, без мене не зможеш!

— От і гаразд! Поїдемо до Мотрі, бо воно й справді, може, я без тебе не зможу! — говорив Кузьма і навіть не посміхався.

Дітей у Кузьми не було, а дітей він любив дуже. Приїзд його на хутір не тільки Андрійко, а вся хутірська дітвора зустрічала з великою радістю. Гетьчисто вся дитяча хутірська громада в день його приїзду виходила далеко на шлях і чекала дядька Кузьму.

Професор приїздив «Побєдою», яку вів сам. Наближення машини зустрічалося відчайдушним криком «уррра!».

Кузьма зупиняв машину, виходив на шлях, вітався з дітворою й обдаровував кожного гостинцем. Меншеньких забирав, скільки могло влізти, в машину, Андрійка саджав поруч себе, і під крики: «Затутукайте, дядьку!» — рушали до хутора.

— Таж зааатутукайте, дядьку! Затутукайте! — кричала дітвора.

— Тутукай уже ти, Андрійку! — дозволяв професор. Під дитячі крики й безнастанне «тутукання» клаксона машина в'їздила у хутір.

Всі хуторяни теж приходили до Мотриного подвір'я зустрічати свого вченого земляка, бо всі його любили й поважали. Кузьма був простий, сердечний чолов'яга, носа не копилив, а був таким, як і належиться бути розумній, справжній людині.

Відпочивав на хуторі професор оригінально: він увесь час бавився з дітьми.

Чого тільки він не вигадував для дітей. Він поорганізовував з них різні спортивні «команди»: і футбольну, і волейбольну, і легкоатлетичну. Був у нього і хор із дітей, і танцюристи, і декламатори. Він ходив з дітворою по лісах, по лугах, по ланах і все їм розповідав, що сам знав, і про ліс, і про поле, і про річку, і про луг… Він знав безліч казок і розповідав їх дітям… Він розказував дітям і про історію рідного хутора, області, краю, і про все-все…

І коли б кому сказати, що своїм фахом Кузьма був професором політехнічного інституту, де читав лекції про доменні печі,— ніхто б не повірив.

Трапляється таке на світі білому: закінчить людина педінститут, виходить спеціалістом дошкільного виховання, виховує дітей, а як побачить дитину, так його вивертає всього зсередини, і в руках у нього ніби не дитяча іграшка, а гострий кинджал.

А тут вам спеціаліст-доменщик — і дитячі казки, пісні, танці, забавки, і безмежна, ніжна любов до дітей… Буває…

Кожного ранку, як тільки професор виходив з хати, на воротях, під ворітьми, на тину й під тином його вже чекала дітвора.

— Доброго ранку! — кричали вони хором.