Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956»

— А от і не скрізь! А от ми й не святкуватимемо!

— Хто це — «ми»? Хто це говорить? — дивуємося ми з вами.

— Ми — високопреосвященний Кир Константин Богачевський. От хто такі — ми!

Виявляється, що десь у Сполучених Штатах Америки плаває католицький місячник «Ковчег».

Плаває той «Ковчег» в Америці українською мовою під дієцезальним проводом і під верховним покровительством їх екселенції високопреосвященного Кира Константина Богачевського…

Так у тому «Ковчезі» їх екселенція високопреосвященний Кир Константин Богачевський наплавала «спомини» про «Останні дні життєвої подорожі Івана Франка».

До тих «споминів» редакція «Ковчега» додала свій виступ, спрямований проти святкування столітнього ювілею Івана Франка, бо, мовляв, Франко мав «панросійську орієнтацію, опісля під впливом Драгоманова проводив соціалістичну діяльність, редагував польський радикальний щоденник «Кур'єр львовський», мав конфлікт з громадянством за його негативний погляд на релігію…»

Особливо «Ковчег» підкреслює Франкове «атеїстичне та матеріалістичносоціалістичне наставлення до релігії».

«Не дивно, — пише «Ковчег», — що комуністи уважають І. Франка за свого «предтечу»… Його кличі не визволили народ із неволі, а радше ослабили національний організм в боротьбі з комунізмом…»

«Ви хочете, — обурюються всі чисті й нечисті з «Ковчега», — щоб ми його ювілей святкували?! Та нізащо в світі».

А ми, радянські люди, і все прогресивне людство разом із нами якраз за це: за Франків інтернаціоналізм, за велику його працю на ниві освітній і просвітній, за боротьбу з релігійними забобонами та попівським клерикалізмом, за труди його велетенські в боротьбі за світле майбутнє всього людства — за це все ми й шануємо великого Івана Франка, за це ми й святкуємо його славний ювілей — сто років з дня народження!

…А що за «спогади» про Івана Франка «накирила» у «Ковчезі» їх екселенція високопреосвященний Кир Константан Богачевський?

Ясно, що у «високопреосвященства» і спогади мають бути «священні»… Звуться вони, як уже вище сказано, «Останні дні життєвої подорожі Івана Франка».

Їх екселенція згадує, як він та інші грекокатолицькі попипарохи не хотіли хоронити великого поета. Він пише:

«За кілька днів Франко помер. Зараз виринуло питання похорону. Покійний мешкав у дільниці «Софіївка», яка лежала на терені Успенської парохії. О. Давидович не хотів брати відповідальність і просив о. офіціала (Андрія Біленького) про рішення в справі похорону. В міжчасі відвідали о. офіціала о. крилошанин Туркевич з інспектором дром І. Копачем. Настоювали, щоб дати християнський похорон, бо гімназійна молодь чи сяк, чи так візьме участь у похороні, а влада розв'яже гімназію, якщо молодь візьме участь у похороні без священика. Та й тоді військова управа покличе учнів до воєнної служби».

Іван Франко помер 28 травня 1916 p., під час першої світової війни.

В такій ситуації, як пише єпископ Богачевський, він, о. Дикий і ще один священик пішли до о. офіціала в справі похорону.

«Ми, — каже єпископ, — прийшли до о. офіціала добре підготовлені і з літературою в руках. Наші тези були: відмовити похорону, бо покійний не раз писав в атеїстичнім, матеріалістичнім дусі. Ніколи не відкликав тих писань. Не хотів розкаятись. Відкидав усі намагання примирення з церквою. Його остання відповідь, яку він дав о. Галушинському, була цинічним потвердженням атеїзму. Беручи це до уваги, ми просили о. офіціала про відповідне рішення».

Відповідь о. офіціала була коротка: «Поступити за приписами канонів».

«А о. Давидович, — пише єпископ Богачевський, — порадив собі так: дістав свідоцтво, що покійний Франко блудив умом. Витягнув з того висновок, що покійний не був відповідальний за свої вчинки перед смертю. На тій основі Успенська парохія згодилась на поєдинчий похорон».