Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1935»

Для десятин, для діамантів уже, що й казати, не хапає…

Ладаном біля монастиря пахне… Як біля небіжчика… Шукаєш напису: «Здєсь монастир почієт».

«ЛЕРИГІЯ»

Нічого, братця, не зробиш: бог є… Не знаю, як деінде, а в Мануйлівці бог є. Он і церква серед майдану, он у їй, у церкві тій, у дзвони хтось бемкає…

Для кого ж ото, ви думаєте, церква? Для бога.

До кого ото в усі дзвони людина репіжить? До бога.

Ви думаєте, хто ото через майдан у білому брилі, в білім піджаці і в чорних на випуск штанях іде? Ціпок у його в руці, і він так важно-важно виступає, що навіть вівці в купу збилися? Хто то такий, по-вашому?

То дяк.

У кого, ви думаєте, ото в кишені торбинка для паляниць та для крашанок одтопірчилась? У дяка…

А ото ззаду за дяком хто такий чимчикує? Спідниця вроді на йому і волосся довге та сиве. Хто то такий? То піп…

От вам і кажи, що бога немає. Є бог.

Кому ви думаєте, ото баби та діди йдуть молитися до церкви? — Богові…

А не було б бога — йшли б вони тоді до церкви? Ні.

— Воно, положим, мені не дуже й потрібне, так як ти без його обійдешся?

— Я, положим, забув уже, коли й у тій церкві був, а що ти зробиш? Хай стоїть, — хіба вона мені заважає?.. Воно мені без діла… То там баба, а я, — так воно мені все одно, чи є вона, чи нема її… Говіть, слова нєт, говію… Та воно, сказать, і попам же їсти треба… Хай їдять, черви б їх були поїли…

— Що вже не терплю їх, попів отих… Усе дай, і дай, і дай, і дай. Коли воно вже і припиниться… Та ненажерливі які, не надаси їм… Ти ж, Іване, з двору нікуди не ходи, а я тільки до церкви збігаю, лоба перехрещу, а то вже не знаю, коли я там і була…

Бог, як бачите, є, бо «воно мені без діла», а «їсти ж і попам щось треба».

Якби бога не було, що б тоді попи їли?..

Раз годує — значить, є.

І годує, хвала йому, не погано…