Розділ «Усмішки, фейлетони, гуморески 1925–1935»

— Ковтай, свате.

Чіткість, виразність, завершеність… Так і з білоруськими піснями…

Співають їх так, ніби вони для капели не чужі, а свої, рідні, що сидять у ній у крові, як і українські, народні… Прекрасно…

От якби ми та сільське господарство так могли налагодити, як пісню.

Перепічки б самі на полі родили… Їй-бо, правда.

НАРОДНА АРТИСТКА

Коли оце отут вивелися на папері слова «народна артистка», сусіда мій, зпоза спини дивлячись, питає:

— Про кого це ви? Про М. К. Заньковецьку?

— Ні.

— Про Затиркевич-Карпинську?

— Hi.

— Про Ліницьку?

— Ні.

— Так тоді про Ганну Іванівну Борисоглібську?

— І вгадати, кажу, не дуже тяжко.

Чого вже там, положим, справді, і не вгадати, коли серед українських артисток «золотих часів» нашого народного театру («народного» — навмисно. Не — «побутового») ці чотири ймення — чотири великі й світлі зорі, що протягом багатьох десятиліть ясним світлом зоріли на шляху нашім театральнім.

Сьогодні про. одну 3 них, про Ганну Іванівну Борисоглібську.

Ганна Іванівна святкує (а разом із нею й увесь театр український) сорокалітній ювілей своєї театральної роботи.

Ой, як же ж багато довелося б оце нам отут писати, коли б намагалися ми рік за роком простежити за всіма отими 40 роками «борисоглібського» життя.

Доводилося колись уже говорити, що сорок літ пропрацювати в театрі взагалі — це вже патент на «великомученика».