Розділ «Усмішки київські»

(Мабуть, не фейлетон)

Так це зветься:

«Откритий театр імені Шевченка». Це середніми літерами. А потім: «Б. Тіволі».

Це вже великими червоними літерами. А далі вже йде «Ісключительная програма із № номерів».

«Тільки в нас! Тільки в нас!»

«Послєдніє четире гастролі!»

«Послєдняя прощальная гастроль і бенефіс!»

Оце все так і лізе в вічі з кожного афішного стовпа, з кожного паркана, з будинків, з будок…

Підіть колинебудь навмисне подивіться, як там «роздєлують» ім'я Т. Г. Шевченка.

Як.там «знаменитая і несравненная», обхватів у чотири «исполнительница», вижимає з отакенного рота щось таке скрипуче, хрипуче й тягуче, що зветься чи то романсом, чи то «народною» піснею.

Як у неї при цьому очі «закочуються», а з декольте «викочуються» (не очі, звичайно!..).

З перекривленим якось особливо ротом, з намазаними «до отказу» губами й очима, прилюдно ґвалтує «єдинственная» своє надірване горло, і звідти летить поковтане й пожмакане:

А где мой щит? Казууук отнял…

Казук — це значить козак. І це «іменем Шевченка».

Або маєте «слєдующий номер нашей програми».

«Знаменитий (там не знаменитих нема!) ісполнитель восточной песни». «Восточная» пісня — це, як ви й самі, певна річ, догадуєтесь, — кавказька пісня.

Кавказька пісня в «саду імені Т. Г. Шевченка» визначається тим, що одягнений в черкеску підмазаний «лезгин» чи «грузин» перекривляє російську вимову кавказьких народностей, тягне ті слова під сумний (ніби східний) мотив і додає до кожного куплета:

— Ва!

Коли пісня весела, тоді «ва» коротке й бадьоре, а коли тая пісня сумна, то те «ва» різким неприємним голосом тягнеться через увесь кін, аж доки «знаменитий» не заховається за лаштунки.

«Восточні пісні» в трактовці харківського саду «імені Шевченка» такіо: