Розділ «Вишневі усмішки сільські»

Угадали?!

Ну, скільки ж?!

Двадцять сім?! Сорок сім?! Шістдесят сім?! Отожто й воно!

А Митро Хведорович уже Вустю заміж оддав.

— Хоч воно, знаєте, й замужі тепер пішли!

— А що таке?

— Уременні якісь! Недійствительні! Сто п'ятдесят отих лимонів у спалком оддай, а сто тут, у себе! От воно й двісті п'ятдесят! А вона тобі покрутитьсяпокрутиться, та потім таке: ні вдова, ні молодиця…

— А вам чого турбуватися?! То вже її справа! Не маленька: як хоче, хай так і живе!

— Та то так! Та тепер воно какось-то так пайшло…

Сіли…

— А що воно, Митре Хведоровичу, за знак, що ото нивки ваші так завівсюжило та мишієм укрило?

— То воно от що главноє: земля оброботки, як казав оце агроном, требуєть. Ну, воно, мабуть, і правда. Бо без «оброботки» самий тобі вівсюг…

— А скільки ви вже хазяйнуєте?

— Та літ, мо', з тридцять, мо', й більше.

— Без «оброботки»?

— Та оремо.

— А може б, ви зовсім і не орали, тоді, дивись, готові паляниці росли б?

— Нє, навряд… Он, бачите, жито… Плохувате, що й казать! Так, денеде колосок стирчить. То само виросло!

— Як само?!

— А так, само! Торік, мо', чули, у нас у липні градом геть до коріння оці всі поля вибило. Якраз перед жнивами… Вже дехто навіть устиг і в копи покласти. Так воно як чесонуло, так, повірите, ну голісіньке тобі поле, як бубна. Так ото восени поприорювали, та воно ото й посходило: бог таки не залишив своєю милостю. Так бачите, зовсім плохувате. А думали, що нічого буде… А я так своє отам на леваді й приорювати не приорював, забув якось. Так тепер таке, що, мать, хліба не буде…