Розділ «Вишневі усмішки сільські»

А з того, що на колодах рукою підборіддя підперло та на сонце дивиться, — Павло Тичина буде.

«ЗЕМЛЯ ОБРОБОТКИ ТРЕБУЄТЬ»

Коли ви йдете з Безпалівки на Пасіки, ви обов'язково зупиняєтесь над нивою, пильно придивляєтесь до неї й міркуєте: «Що ж ото за штука на цій ниві росте?»

І довгенько так міркуєте, аж доки підійде до вас Митро Хведорович…

— Митре Хведоровичу! Що воно за таке отут посіяно? Здрастуйте!

— Здрастуйте! Оце? Оце так што, мабуть, чи не вівсюг пойшов! Густо взяв! Сіяли овес, а воно не вийшло — завівсюжило.

— А ото?

— То не іначе, как мишій! Бачите, просто вам під щітку дерьоть! Гунька думав ячну кашу їсти, та не вдасться. Мишій не свой брат: хоч кого забьйоть. Покурить нема?!

— Є! Закурюйте!

Митро Хведорович — пасічанський «гражданин», у смушевій шапці (температура в затінку 40°), в «бамазеєвій» сорочці, босий і в стьожках замість штанів.

— Були когдасьто штани, — дивлячись на праву ногу, каже Митро Хведорович.

— А помойому, будуть ще! — всміхаюсь. — У вас штани в потенції, Митре Хведоровичу! Виростуть. Бачите: ниточка з ниточкою переплітається! Так, дивись, і виснуються!

— Та виснуються. Будуть, бог дасть.

Митро Хведорович — філософ. Знає «одкровеніє Івана Богослова» й навіть коневі хвоста зав'язує «по одкровенію».

— Смієтесь? А чи не так ув «одкровенії» понаписувано? Чи не позасновувано світ божий дротами?! Чи не град страшний після посухи пекучої! Тожто бо й є! А ви смієтесь!

Скільки Митрові Хведоровичеві років?! А я знаю?

Може, двадцять сім, може, шістдесят сім!

Митро Хведорович будуть із тих «граждан», що вгадати їхній вік можна тільки або на храмове свято, або на Великдень. Коли вони вмиваються… А так — глибока це таємниця!

Ану, вгадайте!

Середній на зріст! Кремезненький! Борода росте й з очей, і з ушей. Волосся копицею. Ні шатен, ні блондин, ні брунет… Якого ж кольору? Хто й зна! «Неопредєльонний!» Коли розтулить губи, здається, ніби він ухопив шість білихбілісіньких квасолин (зуби). Очі? Очі там! Десь за густим лісом, зеленуватокаламутними озеречками. А навкруги них тиша й спокій! Іще раз: спокій і тиша! І ніколи, мабуть, на тих озеречках ні хвиля не пробігала, ні риба не плюскала.