Розділ «Вишневі усмішки сільські»

Митро Хведорович веселий… Митро Хведорович лукавить…

Спідлоба зирне на «половину», всміхнеться й «нажме»… «Половина» з граблями вже на півручки ззаду… А Митро Хведорович «нажимає»…

Навмисне, бачу, «нажимає» й потихеньку всміхається… «Оце, — мовляв, — за всі твої «ледащі», за всі «трясці», за всі «лежебоки»!» Ось тобі! Ось тобі!

І як метелик той, в нього коса… Аж свистить!..

— Митре Хведоровичу! А дайте я!

— Ви?! Таке?! І куди там вам? Нате, спробуйте, подивимось…

З острахом беру косу… Колись косив… Власне… Ну, нехай буде «косив»…

— Ррраз!

— Дзень! І… носком у землю…

— На п'ятку, на п'ятку налягайте!.. Давай «на п'ятку»…

Виніс… Виніс у другий раз…

Почуваю, що збоку воно трохи «ритмічніше» виходить… Ану, не піддайсь! Ссшш! Ссшш!

Он, дивіться, дядя косить! А другий:

— А хто дяді штани носить!..

Став…

— Ну, шеймині ж тобі пастухи! Зіпсували весь ритм! А вони, іродові діти, аж качаються на межі…

— Нате, Митре Хведоровичу! Буде на сьогодні!..

— Що?! В городі воно роботать охвитнєй?!

«Охвитнєй, — думаю собі.— Ти тут, щоб свої три чверті десятини викосить, вивів он усю сім'ю, з шестимісячним Гришком і до вечора (а може, ще й завтра) будеш потом обливатися й матимеш двадцять п'ять пудів жита… А в городі… В городі, Митре Хведоровичу, за півгодини ворочають тисячами пудів твого жита в «облігаціях» та «в вагонах»… І сам ворочає… Один… І потом не обливається. А «Зоя Владимировна» чи «Клара Соломоновна» зі своїми «Сєвкою» чи «Абрашкою» на веранді сидять, та ще й під парасолькою… Щоб кольору на обличчі не зіпсувати… Он як у городі, Митре Хведоровичу…»

Хиляться… Хиляться… Хиляться… Колоски хиляться…