Розділ «Вишневі усмішки сільські»

А я «підліг під селянство», і, треба вам схазати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи.

І замість «смички» получилось саме «ох!».

Через три прольоти — останній «маїех» и. ирокою основою по моєму череву, останній «гуцик», а за нимл моє, щасливе вже й радісне, останнє «ох»…

З мене встали…

Війнуло спідницями…

Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верхньої полиці на мою печінку.

Щось ухопило мене за голову й з криком: «Дивись! А я думала — глечик!» — кинуло.

Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканих тигром бізонів…

Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися: «Що, мовляв, проїхався?!»

«Чого ви, — думаю, — смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?! Хіба не про вас співається:

Ой поля, ви, поля,

Мати рідна — земля…

Скільки крові і сліз

По вас вітер розніс…

А в мене ще крові не було… Та й сліз не помітив… Так тільки… боліло».

Мерефа… Єзерська… Бірки…

У вагоні — я та ще дідок один, що весь час пильно на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарешті наважився:

— А як ви гадаєте — без віри жити можна?

Я думав про свою печінку, про англійський ультиматум, про те, чи побільшать на липень ставки.

— Можна! — буркнув. Дідок одсунувся й заспівав: