Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Мадлон грала, мабуть, свою роль нареченої не так сором'язливо як слід, і збуджувала геть усіх, навіть жінок, і то так, що я запитував себе, чи не скінчиться все оргією. Ні, мереживо слів усякчас розривали недолугі намагання вийти за межі слів. Нічого не ставалося.

Ми, нагодовані й ситі, — щоправда, самим духом, — і далі липнули до подушок та фраз, досить-таки приголомшені спільною спробою дати нам щастя; ми найщиріше, найревніше і взагалі най-най силкувались робити все можливе, аби кожен відчув утіху; виставляли все, що мали дивовижного в собі та у світі, щоб нарешті й наш сусіда скористався миттю й признався, що шукав саме цього і тепер захоплюється нами, що бозна-скільки років йому бракувало тільки нас, аби почутися нарешті щасливим, і то назавжди! Що нарешті тільки тепер ми відкрили йому сенс життя! Віднині він усім розповість, що вже знає, навіщо живе на світі! Треба випити ще по чарці й відзначити цю велику радість, і нехай їй не буде кінця-краю! Нехай ніколи не розвіються чари товариського спілкування! А надто хай не буде вороття до тих страшних часів, коли ще не було дива, коли ми не знали одне одного, коли ще не сталося такої благословенної зустрічі! Надалі тільки разом! Нарешті! Назавжди!

Проте господар не стримався й розігнав наші чари. Він мав манію патякати про своє малювання, яке справді його захоплювало, та картини й хапався за найменший привід. Через його дурну настирливість дарма що всі були напідпитку — між нами знову запанувала гнітюча банальність. Розбитий, я ще зліпив господареві кілька палких і пишних компліментів, дав те словесне щастя, якого так пожадливо домагаються митці. Він потребував похвал. Тільки-но вислухавши їх, потягся до одного з м'яких диванчиків, немов після коїтусу, і, вочевидь задоволений, заснув. Гості посоловілими, захопленими очима ще придивлялись до облич своїх співрозмовників, вагаючись між майже нездоланним сном і втіхами дивовижного травлення.

Сам я ощадив бажання спати й беріг його для ночі. Тривоги, що їх залишив по собі день, дуже часто не дають заснути, і, коли щастить заспокоїтись, коли ще спромагаєшся відчувати насолоду сну, треба бути несосвітенним дурнем, аби розтринькувати її на нікчемну попередню дрімоту. Все для ночі — таке моє гасло! Щохвилини треба думати про ніч. Крім того, нас запрошено на обід і тепер слушна мить знову задовольнити апетит…

Скориставшись пригніченням, яке запанувало на човні, ми вийшли на берег. Наш відхід був напрочуд тихий, ми обминали поснулих гостей, що мило розляглися навколо акордеона господині. її розніжені музикою очі кліпали, шукаючи темряви. «На все добре», — попрощалися ми, проходячи повз неї, і її усмішка перейшла у мрійну сонноту.

Далеко ми вже й не ходили, дійшовши тільки до місця, яке я показував: річка там робила петлю між двома рядами високих гостроверхих тополь. Звідти відкривався вид на всю долину й навіть, у її найдальшому кутку, на якесь містечко, що зібгалося навколо дзвіниці, вбитої, наче цвях, у багряне небо.

— А о котрій поїзд до Тулузи? — одразу занепокоїлась Мадлон.

— Не переймайся! — мовив безжурно Робінзон. — Нас відвезуть на авто, от побачиш. Мені казав сам господар. У них є машина.

Мадлон заспокоїлась, замріявшись від утіхи. День був справді чудовий.

— Леоне, а як твої очі? — раптом запитала вона.

— Набагато краще. Не хотів тобі нічого казати, бо ще сумнівався, але за столом, здається, я вже міг, надто лівим оком, навіть пляшки порахувати. Сьогодні й випив чимало, ти помітила? Яке добре вино!

— Ліве — це там, де серце, — зраділа Мадлон. Ще б пак, як же їй не радіти, що він уже трохи бачить.

— Тоді поцілуй мене, і я тебе поцілую! — зненацька пригорнулась до Робінзона Мадлон. Я відчув себе зайвим, ставши свідком цього спалаху почуттів. Але я не міг і покинути їх, бо й не знав до пуття, куди йти. Я вдав, ніби хочу стати до вітру, й заховався за стовбур недалекого дерева, чекаючи, поки згасне їхній шал. До мене долинали ніжні і зворушливі слова. Найбанальніші розмови закоханих завжди цікаві й кумедні, коли знаєш, хто ті закохані. Крім того, я ще ніколи не чув, щоб вони говорили про кохання.

— Ти справді мене кохаєш? — допитувалась Мадлон.

— Кохаю, як ока в голові!

— Як хороше ти кажеш, Леоне! Але ж ти ще не бачив мене. І може, побачивши не тільки чужими очима, а й своїми, вже й не кохатимеш? Інших жінок ти теж побачиш і, може, покохаєш і їх? Як твої дружки?

Ці стиха вимовлені слова безперечно про мене. Тут годі помилитись. Мадлон гадала, ніби я вже далеко і не чую їх. Що ж, дошкульний удар… Часу вона не гаяла. А він, щирий приятель, обурився:

— Отакої! Це все вигадки! Безпідставні обмови! Я, Мадлон, не такий! — боронився закоханий. — Я — не він! Звідки ти взяла, що я такий, як він? Щоб я, після твоєї такої щирої любові?.. Та я серцем до тебе прикипів! Я не мерзотник, ні! Присягаю, кохатиму тебе аж до скону! Кохання не вмирає! Ти гарна, знаю, але, як побачу тебе, ти станеш ще краща! Ну, тепер задоволена? Вже не плачеш? Я тобі виповів усю свою душу!

— Леоне, які чудові слова! — знову пригорнулась до нього Мадлон. Закохані тепер божились і присягались одне одному, їх уже годі було спинити, світ ураз відступив і зменшився.

— Я хочу, щоб ти завжди була щаслива зі мною, — згодом лагідно заговорив до неї Робінзон. — Щоб ти нічого не робила й мала все, що тобі потрібне…