Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— Ти там, напевне, перевтомився, — сказав він, повнячись, як завжди, підозрами.

В Тулузі я й справді напереживавсь, але, зрештою, не мав на що нарікати, бо, як принаймні сподівавсь, успішно відкараскався од неабиякого клопоту, втікши слушної миті.

Я докладно переповів Парапенові всю пригоду, згадав і про свої підозри, проте він не був переконаний, що я діяв із належною спритністю. Але часу на суперечки ми не мали, бо на ту хвилю питання про роботу стало для мене просто нагальним. Не можна було гаяти час на балачки. Я мав лише сто п'ятдесят франків заощаджень і навіть не знав до пуття, куди мені тепер податись. У «Тарапу»? Там мене вже не взяли б: криза. Тоді повернутись у Ґарен-Рансі? До давньої клієнтури? Всупереч усьому я думав про це певну мить, але як про останній засіб, згнітивши серце. Я не відчував, ніби в мені згас священний вогонь покликання.

Кінець кінцем саме Парапен простяг мені руку, сповістивши про невеличку посаду, яку він знайшов для мене в психіатричній клініці, тій самій, де сам працював уже кілька місяців.

Отож мої справи знову налагодились. У клініці Парапен не тільки мав водити хворих у кіно, а ще й опікуватись «іскровим» методом лікування. В суворо визначені години, двічі на тиждень, він улаштовував справжні магнітні бурі над головами меланхоліків, навмисне зібраних у закритій, цілковито темній кімнаті. Це діялось, власне, задля розумової гімнастики, а також реалізації чудової ідеї доктора Баритона, Парапенового начальника. Той господар клініки був, до речі, великий скнара і призначив мені мізерну платню, додавши, проте, контракт із багатьма пунктами, і всі, звичайно, на його користь. Одне слово, начальник.

У клініці нам і справді платили дуже мало, зате непогано харчували, а спалося нам зовсім добре. Можна було також злягатися з медсестрами. На те був дозвіл начальства, зрозуміло, мовчазний. Баритон, головний лікар клініки, не вважав за потрібне докоряти нам за такі розваги і навіть зауважив, що еротичні вигоди прив'язують персонал до клініки. Розумна поблажливість.

А втім, не та була мить, щоб ставити запитання й висувати вимоги, коли тобі пропонують шматок хліба, що діставсь ой як учасно. Я тільки не зміг до ладу второпати, чого раптом Парапен так ревно заопікувався моєю долею. Це не давало мені спокою. Приписувати йому братні почуття… Це б означало занадто прикрасити його. Отже, все набагато складніше. Трапляється, зрештою, всяке.

Ми звичайно збиралися за столом опівдні, сідаючи навколо Баритона, нашого начальника, досвідченого психіатра з гострою борідкою і куцими дебелими стегнами. Він був досить добрий, якщо не брати до уваги ощадливости, царини, де Баритон завжди виявляв усю свою огидність, скоро лиш траплялася нагода.

Можна щиро сказати, що Баритон просто занапащав нас локшиною й терпким бордо. Він пояснив, що отримав у спадок добрячий виноградник. Тим гірше для нас! Але можу запевнити, що насправді то був лише клаптик землі, обтиканий лозою.

Баритонова клініка у Віньї-сюр-Сені ніколи не порожніла. В оголошеннях її завжди називали санаторієм — через великий сад, який обступав клініку і в яшму погідної днини гуляли наші божевільні. Вони ходили так, наче їм дуже важко втримати в рівновазі голову на в'язах, наче бояться розсипати на землю, зашпортавшись, усе, що є в голові. А в їхніх головах без упину товклися найрізноманітніші безладні думки, за які вони чіплялися із страшенною силою.

Про свої духовні скарби божевільні розповідали нам, нестямно кривляючись від страху або ж удаючи зичливих, поблажливих і зверхніх, немов надміру могутні правителі. їх неначе хтось уярмив, і зняти з них те ярмо — неможлива річ. Божевілля — це звичайні людські думки, але надійно замкнені в якійсь одній голові. Навколишній світ уже не проходить крізь ту голову, й цього досить. Замкнена голова — наче озеро, в яке не впадає і з якого не витікає жодна річка, — осереддя зарази.

Баритон купував локшину та овочі в Парижі, купував на ввесь гурт. Через те нас не любили крамарі з Віньї-сюр-Сена. Можна навіть сказати — просто ненавиділи нас. Але ця ворожість нітрохи не зменшувала нашого апетиту. За столом на початку моєї роботи Баритон полюбляв робити висновки й філософські узагальнення з наших уривчастих розмов. Але, проживши все життя серед божевільних, заробляючи на хліб тим, що лікує їх, ділячи з ними харч, більш-менш нейтралізуючи їхню недугу, він уважав, нібито було б нестерпною нудьгою говорити про «їхню маячню ще й під час наших обідів.

— Нормальні люди про таке розмовляти не повинні! — заявляв він владно. І сам твердо дотримував цієї психічної гігієни.

Баритон страшенно, мало не патологічно любив розмови, прагнув, щоб вони були втішні, заспокійливі, розважливі. На божевільних волів узагалі не зосереджуватись. Йому щоразу вистачало інстинктивної антипатії до них. Натомість наші оповідання про подорожі зачаровували його. Він не міг наслухатися. Парапен, відколи я став до роботи, трохи вивільнивсь від потреби збавляти час балачками. Я виявився дуже до речі, аби розважати нашого шефа. За столом я інколи довго розводився про свої мандрівки, звичайно, підправляючи їх, надаючи їм потрібної літературної форми. Баритон страшенно сьорбав і плямкав. Праворуч від нього завжди сиділа його донька. Попри те що їй було всього десять років, мала Еме, як здавалося, зів'яла назавжди. Щось неживе, якась невиліковна сіра запона заважала нам роздивитись Еме, неначе перед її обличчям усякчас пропливали дрібні хмаринки психічної недуги.

Між Парапеном і Баритоном часом виникало тертя. Проте Баритон ні на кого не мав лиха в серці, якщо та або та людина жодним способом не втручалась у прибутки його підприємства. Рахунки довгий час становили єдиний недоступний, священний бік його існування.

Одного дня Парапен, у ті часи, коли він ще розмовляв із шефом, не криючись заявив за столом Баритонові, що тому бракує етики. Попервах це зауваження обурило Баритона, але згодом усе залагодилось. Баритон не гнівався за такі дрібниці. Слухаючи оповіді про мої подорожі, він не тільки переживав романтичний захват, а й мав відчуття, ніби йому пощастило заощадити певну суму.

— Фердінане, ви так добре розповідаєте, що, послухавши вас, уже немає потреби їхати самому в ті краї!

Ласкавішого комплімента він навряд чи спромігся б мені зладити. До клініки ми приймали тільки тих божевільних, за якими було неважко наглядати, і ніколи не брали лихих, із вочевидь злочинними схильностями. Тож клініка аж ніяк не скидалась на сумну, похмуру божевільню. Мало ґрат, лише в кількох палатах. Мабуть, найбільшого клопоту завдавала знов-таки маленька Еме, власна Баритонова донька. За хвору цю дитину не вважали, проте середовище тяжко гнітило її.

Подеколи аж до нашої їдальні долинало виття, але конфлікти завжди виникали через якусь дрібницю. А втім, і тривали недовго. Інколи раптові й довгі хвилі безуму знічев'я заливали гурти божевільних під час безкінечних прогулянок між водяною помпою, купками дерев та бегонієвими клумбами. Це все закінчувалось без великих пригод і тривог теплими ваннами і цукерками з опіумним сиропом.

Біля вікон їдалень, що виходили на вулицю, божевільні вряди-годи заходжувалися кричати й збирали перехожих, проте страх здебільшого зоставався в них усередині. Свій страх кожне плекало й берегло, аби звернути його проти наших терапевтичних зусиль. Опір лікарям несказанно тішив недужих.