Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Згадуючи тепер божевільних доктора Баритона, я знову і знову переконуюсь, що не існує інших шляхів реалізації найпотаємніших рис людської вдачі, крім війни та хвороб, цих безмежних царин жаху.

Велика втома від життя — це, зрештою, лише те незмірне зло, яке ми спричиняємо собі, аби двадцять, сорок чи більше років зоставатись розважливими, аби не бути, кажучи відверто, самими собою, тобто жорстокими, несвітськими й дурними. Жах полягає в тому, що за дрібний загальний ідеал, за надлюдину, з ранку до вечора видає себе кульгава й нікчемна підлюдина.

Хворі до нашої клініки потрапляли за певну — високу або малу — платню, найбагатші жили в кімнатах, оздоблених мало не в стилі Людовіка XV. Таких Баритон навідував щодня, тарифи за кожен його візит були дуже високі. На нього чекали. Від часу до часу Баритон діставав кілька замашних ляпасів, обдуманих задовго наперед. Він одразу заносив їх до графи спеціального лікування.

Парапен за столом був дуже стриманий, мої ораторські успіхи перед Баритоном не тільки не дратували його, — навпаки, він скорше видававсь не такий заклопотаний, як давніше, коли працював із мікробами, й вочевидь задоволений. Слід сказати, він набрався великого страху під час своїх прикрощів, пов'язаних із неповнолітніми дівчатами. Коли йшлося про секс, Парапен трохи бентеживсь. У вільні хвилини ходив моріжками, точнісінько як хворий, а коли я проходив повз, усміхався, але так нерішуче, так мляво, що здавалось, ніби прощається зі мною.

Найнявши мене й Парапена, Баритон мав з того чималий зиск, бо ми не тільки віддано працювали, а й розважали його, доносячи відлуння пригод, яких він прагнув і яких йому бракувало. Тож Баритон часто з утіхою висловлював нам своє задоволення. Та все-таки до Парапена він ставився трохи стримано.

З Парапеном Баритон ніколи не почувався цілком невимушено.

— Бачите, Фердінане, — довірливо признався мені колись Баритон, — Парапен — росіянин!

Для Баритона той факт, що хтось росіянин, становив не менш визначену, і то непрощенну, дескриптивну морфологічну категорію, як, приміром, „діабетик“ або „негр“. Учепившись за тему, що давно йому муляла, Баритон у моїй присутності й задля мого особистого добра став напружено працювати головою… Я просто не впізнавав його. Ми пройшлися разом, шукаючи сигарет, аж до тютюнової крамнички.

— Звичайно, Парапен, як на мене, — хлопець дуже інтелігентний. Хіба не так, Фердінане? А проте його інтелігентність абсолютно свавільна („абсолютно“ він вимовляв як „абсукупно“). А ви, Фердінане, як гадаєте? Передусім він хлопець, який не хоче пристосовуватись… Це зразу видно: В нього нема невимушености навіть на роботі! Навіть цей світ для нього мов чужий! Погодьтеся! І то — його провина! Незаперечна провина! Адже він страждає! А це доказ! Ось, подивіться, Фердінане, як пристосовуюсь я! — Баритон поплескав себе по грудях. — Скажімо, нехай завтра земля почне обертатись у протилежний бік — що я робитиму? Фердінане, я пристосуюся! І то негайно! І знаєте як? Я просплю ще дванадцять годин, і все владнається! Більш нічого! Жодних труднощів. Усе буде зроблене! Я пристосуюсь! Натомість, знаєте, що робитиме в такій ситуації Парапен? Він іще сотню років снуватиме всякі задуми і скнітиме з досади! Я певен! Хіба неправда? Він миттю втратить сон, якщо земля почне крутитись навпаки! Добачить тут уже й не знати яку зумисну несправедливість. Надмір несправедливости! А втім, несправедливість — його манія! Він не раз торочив мені про неї тоді, коли ще зволив зі мною розмовляти. І невже ви гадаєте, ніби він задовольниться самими плачами? Це було б півлиха! Таж ні! Він одразу шукатиме способу висадити вибухівкою всю землю! Аби помстити ся, Фердінане! І ще про найгірше, Фердінане, скажу вам про найгірше! Але це тільки між нами… Отож він добере якогось способу, як я вже казав вам! Ох, Фердінане, спробуйте зрозуміти те, що я зараз поясню… Існують звичайні божевільні, а є ще й такі, котрим не дає спокою нав'язлива ідея суспільного розвитку. Я відчуваю жах на саму думку, що Парапен належить до цих останніх. Знаєте, що він якось сказав мені? — Ні, пане…

— Отож він сказав мені: „Пане Баритоне, між пенісом і математикою більше нічого не існує! Нічогісінько! Сама порожнеча!“ А потім, слухайте ще! Знаєте, чого він чекає, аби знову зі мною розмовляти?

— Ні, пане Баритон, цього я зовсім не знаю…

— Отже, він не розповідав вам? — Поки що ні.

— Гаразд, а мені розповів. Чекає, що настане доба математики! Оце й усе! Він абсолютно певен! А як вам його негідна манера поводитися зі мною? Старшим за нього чоловіком? Його шефом?

Мені, звичайно, годилося трохи покепкувати з того буйного витвору фантазії, про який я щойно дізнався. Проте Баритон уже не терпів легковажности. Він навіть спромігсь обурюватися ще й іншим.

— Ох, Фердінане, я знаю, це все вам видається дріб'язковим. Безневинні слова, екстравагантні балачки, яких чимало… Десь-то такої думки ви. І на тому кінець, хіба не так? Ох, нерозумний Фердінане! Дозвольте ж мені найсуворіше застерегти вас від цих помилок, що лиш видаються неважливі! Я заявляю вам: тут ви ні в чому не маєте слушности! Ні в чому! Тисячу разів не маєте рації! Ви, звичайно ж, повірите мені, що за час моєї роботи мені довелося вислухати мало не все, що можна почути від хворих із тихими й буйними формами божевілля! Ніщо не сховалося від мене, Фердінане. Ви ж мені вірите, правда? І я, як ви, напевне, спостерегли, аж ніяк не створюю враження, ніби схильний до страхів… до перебільшень. Хіба не так? І, як на мене, сила одного слова або навіть багатьох слів чи фраз, а то й цілих промов — це ніщо! Взявши до уваги особливості моєї вдачі, мені ніхто не відмовить у праві належати до тих імунізованих людей, котрі не бояться слів! Що ж, Фердінане, після сумлінного аналізу всього, що стосується Парапена, я дійшов висновку: мені слід бути обережним! Удатися до негайних засторог!.. Бо його екстравагантність не схожа на жодне з поширених безневинних дивацтв… Вона, як мені здається, схожа на одну з рідкісних форм неясної етіології, одну з нав'язливих ідей, які дуже легко стають заразні, — коли говорити по щирості, ідей соціально-тріумфальних! У вашого приятеля, мабуть, усе-таки ще не йдеться про божевілля… Ні! Це поки що, напевне, лише гіперболізовані переконання… Але я й справді знаю випадки заразливої недоумкуватости… Часом нема нічого страшнішого за гіперболізовані переконання! Скажу вам, Фердінане: я вже набачився людей з усілякими переконаннями! Але, як на мене, ті, що розводяться про справедливість, — безперечно найнестямніші шаленці! Признаюся, на початку ці шукачі справедливости трохи зацікавили мене… Тепер такі маніяки нестерпно мене дратують… А ви іншої думки? В цьому аспекті в людей — і то в усіх — виявляється така дивовижна здатність поширювати заразу, що я жахаюсь, — ви розумієте мене? Затямте, Фердінане! В усіх! Не менш сильно, ніж потяг до алкоголю та еротики… Це вже природжена схильність. Навіть фатум, який судивсь усім. Ви посміхаєтеся, Фердінане? Тоді й ви мене лякаєте! Хисткий! Вразливий! Непослідовний! Небезпечний Фердінане! Подумати лишень: я вважав вас за поважну людину! Не забувайте, Фердінане, що я вже старий і можу оплатити таку розкіш, як чхати на майбутнє! Мені це дозволено! Але не вам!..

Загалом в усьому і завжди я був такої самої думки, що й мій шеф. Я не досяг великих успіхів протягом свого неспокійного життя, а все-таки засвоїв добрі принципи етикету рабства. Завдяки цій моїй схильності ми заприятелювали з Баритоном, я ніколи не суперечив йому, мало їв за столом. Зрештою, чудовий асистент, справді ощадливий і не амбітний задля зайвого шеляга, нітрохи не лихий.

Віньї-сюр-Сен тягнеться від шлюзу до шлюзу між двох голих, безлісих пагорбів, — це село, що втрачає хату за хатою: Париж поглинає його.

За місяць село втрачає одну садибу. Край села — рекламні щити, мов декорації російського балету. Швейцарова донька навчилась готувати коктейлі. Історичним у селі став тільки трамвай, бо він не їздить без революцій. Люди занепокоєні, діти розмовляють уже з іншим акцентом, ніж батьки. Волосся стає дибки, коли згадаєш, що й досі живеш у департаменті Сенита-Уази. Здійснюється диво. Остання садиба зникла, коли міністерство закордонних справ очолив Лаваль, а хатня прислуга після літніх вакацій збільшила власну платню на двадцять сантимів за годину. З'явився букмекер. Поштарка купує педерастичні романи й гадає, ніби в них більше реалізму. Священик патякає всяку гидь, а найрозважливішим дає поради, як діяти на біржі. В Сені дохне риба, річка американізується між двома рядами бульдозерів, тракторів та буксирів, що нагортають уздовж берегів жахітні щелепи сміття й залізяччя. Три спекулянти земельними ділянками потрапили до в'язниці. Життя організовується.

Ці фундаментальні місцеві перетворення не уникли й Баритонової уваги. Він гірко шкодував, що не здогадався прикупити землі в сусідній долині двадцять років тому, тоді, коли людей ще вмовляли брати землю по чотири су за метр, немов зачерствілі тістечка. Часи безтурботного життя вже минули. На щастя, Баритонів психотерапевтичний інститут тримався добре, але не без клопоту. Невситимі родичі пацієнтів насідали на Баритона й вимагали новіших методів лікування — чимбільше електрики, чимбільше загадковости, чимбільше всього… А надто — найновіших механізмів, найдивовижніших апаратів, придбати це все слід негайно, інакше випередять конкуренти, такі самі клініки, що, зачаївшись у сусідніх лісках Асньєра, Пасі, Монтрету, теж устатковані всіляким дорогим причандаллям.

Баритон під Парапеновим проводом також заквапився догоджати вподобанням доби, купуючи, звичайно, все найдешевше, зі знижкою, при нагоді, при розпродажу решток, проте ненастанно, тільки-но з'являться нові електричні, пневматичні, гідравлічні пристрої, які, здається, були чимраз краще сконструйовані, щоб не відставати в перегонах із маячними ідеями доскіпливих заможних пансіонерів. Баритон аж стогнав, змушений купувати непотрібну апаратуру, аби задовольняти примхи божевільних.