Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Милі очі заплющ, бо життя тільки сон,

А кохання — брехня, попадеш у полон.

Милі очі заплю-ю-ющ!

На барці виспівували й далі, а ми, врешті, попадали з утоми. Ті люди приспали нас.

Трохи згодом звідкись вискочив спанієль, вибіг на східці й загавкав. Спросоння ми аж підскочили і ого як вилаяли бідолашного спанієля! Робінзон злякався.

З дверцяток, що вели всередину барки, на палубу вийшов якийсь чоловік, мабуть, господар. Йому, бачте, не подобалось, що на його собаку кричать, тож ми як зчепилися! Але за хвилину чоловік, збагнувши, що Робінзон, так би мовити, сліпий, ураз принишк і навіть збентежився. Замовк і, залагоджуючи сварку, став немов перепрошувати за неґречність. Задля відшкодування запросив нас на барку, просто випити кави, сьогодні в нього день народження. Йому не хочеться, щоб ми й далі отут пеклися на сонці, розводився він. Дуже добре, що ми нагодились, бо їх за столом тринадцять. Господар був ще молодий — з тих, що задовольняють свої примхи. Сказав, що кохається в кораблях, тож ми відразу все зрозуміли. Але його дружина боїться моря, і вони кинули якір тут, сіли, так би мовити, на рифи.

Удома в господаря, тобто на барці, всі, здавалося, зраділи, тільки-но побачивши нас. Надто його мов намальована дружина, що грала на акордеоні, наче Бог. Крім того, нас запрошено на каву — яка люб'язність! Таж ми могли бути казна-ким! А нам виявили таку довіру — треба ж не осоромитись перед цими чарівними господарями. Та й перед їхніми гостями. Робінзон мав свої вади, але здебільшого відчував ситуацію. Чуючи тільки голоси, він серцем зрозумів, що слід поводитись гідно й дотримувати манер. Наш одяг був, звісно, поганенький, але охайний і цілком пристойний. Господареві барки — тепер я мав нагоду придивитись до нього ближче — виповнилося років тридцять, він мав чорне, густе — «поетичне» — волосся й ходив у костюмі матроського стилю — гарному і напрочуд елеґантному. Його мила дружина дивилася на нас справді «оксамитними» очима.

Обід закінчувавсь, проте на столі ще громадились усілякі наїдки. Звичайно, ми не відмовились від тістечок! І від портвейну, щоб наздогнати їх. Я давно вже не чув таких вишуканих голосів. Вишуканим людям, а надто їхнім дружинам, властива своєрідна манера розмовляти, що відразу примушує тебе знітитись і відбирає сміливість; їхня мова, щоправда, — незграбні і претензійні фрази, але натерті, як старі меблі. Ті фрази, навіть безневинні, наганяють страх. Боїшся зашпортатись, навіть просто відповідаючи їм. Ба більше: навіть виводячи задля розваги навмисне грубими голосами пісні голодранців, вони однаково зберігають ту вишуканість тону, що сіє недовіру й відразу, вишуканість, у якій завжди вчувається батіг, конче потрібний для розмови зі слугами. Це збуджує, а водночас і спонукає злягатися з їхніми жінками — тільки на те, аби бачити, як лущиться їхня, як вони кажуть, гідність…

Я пошепки розповів Робінзонові, як розставлено меблі, до речі, всі старовинні. Через те салон нагадав мені материну крамничку, проте тут, звичайно, було набагато охайніше й гарніше. В матері завжди тхнуло залежаним перцем.

А на кожній переділці всюди висіли картини, їх малював сам господар. Художник. Це мені сказала його дружина, і то дуже церемонячись та маніжачись. Видно, кохала свого чоловіка. Отже, господар — митець, красень із пишною шевелюрою і щедрою рентою — всім, що потрібне для щастя. На додачу — акордеон, приятелі, мрії на палубі над лиш інколи повноводою річкою, і радість, що не треба нікуди відпливати. Це все належить їм, а до того ж і неоціненна принада та свіжість світу між фіранками і подмухом вентилятора, божественне чуття безпеки.

Ми прийшли, тож ніяк не годилось, щоб хтось відставав від товариства. Спершу холодні напої й полуниці з вершками — мій улюблений десерт. Мадлон аж кривилась, коли куштувала їх. Тепер вона теж намагалася показати щонайкращі манери. Чоловіки дійшли думки, що Мадлон дуже мила; надто тесть, заможний добряга, здається, страшенно тішився, що поруч із ним Мадлон, і зі шкури пнувсь, аби догодити їй. Тільки для неї треба збирати лакоминки з усього столу і накладати до самого носа-дива! За розмовою тесть, певне, забувшись, сказав, що він удівець. А Мадлон від лікерів одразу сп'яніла. Робінзонів костюм, як і мій, відгонив утомою, сезонами й пересезонами, але в затишку барки цього можна було недобачити. А проте я почувався приниженим серед решти гостей, невимушених в усьому, охайних, доглянутих і чистих, як американці, чепурних і статечних, готових хоч зараз на конкурс елегантности.

П'яненька Мадлон стала вже забувати про свої хороші манери. Задерши гострого носика до картин, верзла дурниці, й господиня, трохи збагнувши ситуацію, взяла акордеон, щоб її виправити. Всі заспівали, а за ними тихенько затягай і ми троє — але фальшиво і гидко — тієї самої пісні, яку вже чули на березі, потім ще однієї.

Робінзон спромігся розговоритись із літнім добродієм, що, здається, знав усе про вирощування какао. Чудова тема. Колоніальна, навіть двічі колоніальна. «Коли я жив у Африці, — почув я, на свій превеликий подив, як вихваляється Робінзон, — і працював за агронома в компанії „Пордюр'єр“, — торочив він далі, — я одного разу все селище погнав збирати…» І таке інше. Робінзон не міг мене бачити й варнякав від щирого серця. Молов казна-що… Еге ж, сфальшовані спогади. Брехав просто у вічі старому чоловікові. Плів усе, що могло підняти його до рівня того досвідченого добродія. Завжди стриманий у розмові, Робінзон тепер дратував мене, завдавав болю своїми балачками.

Робінзонові дали почесне місце на широкому напахченому дивані; тримаючи в правій руці чарку горілки, лівою він широкими жестами змальовував велич непрохідних лісів і шаленство екваторіальних ураганів. Робінзон упився, добряче впився. Ото б уже натішився Альсід, побачивши його в цьому закутку! Бідолаха Альсід!

Що ж, ніде правди діти, на барці було таки дуже затишно й добре. Надто коли на річці звіявся вітерець і в шибах побігли брижі хвиль, замаявши, немов прапорці нових веселощів.

Нарешті подали морозиво, потім знову шампанське. Господар святкує свій день народження — цією звісткою він нам протуркав усі вуха. Йому хотілося бодай раз на віку ощасливити всіх присутніх і навіть тих, хто нагодився випадково, тобто нас. На годину, дві, а то й три ми всі примирились під його орудою, всі стали приятелями — знайомі, решта гостей і навіть чужі, навіть ми, що нас, не мавши чогось ліпшого, просто підібрали на березі, щоб їх не сиділо за столом тринадцять. Я вже намірявся вилити свою жовч, але, оговтавшись, запишався й надумав інше. Добре було б, гадав я, трохи виправдати свої гостини й розповісти, що в моїй особі їм пощастило запросити одного з найвидатніших паризьких лікарів, — від цієї думки мені аж голову запекло! Коли я недвозначно заявлю про це, ніхто й не сумніватиметься! І тим паче не сумніватимуться в пересічності моїх супутників! Тільки-но дізнавшись, хто я насправді, ці люди будуть зачаровані, підлещені, і кожен, не чекаючи, почне мене втаємничувати у свої дрібні тілесні недуги, і я скористаюся цим, щоб ближче познайомитись із донькою одного підприємця — невисокою, повнуватою дівчиною, яка страждала, зокрема, на кропив'янку і кислий відриг, що інколи, не знати чого, з'являвся в неї.

Коли не звик споживати добірні страви й тішитися комфортом, вони дуже легко запаморочують тобі голову. А правді тільки цього й треба чкурнути від тебе якнайдалі. Щоб відігнати її геть, досить найменшого зусилля. Люди не тримаються за свою правду. Серед раптової щедрости задоволень буйне марення величі вмить обертає тебе у свого слухняного раба. Я повернувся до дівчини й заговорив, без упину розводячись про кропив'янку. Люди, як-от Робінзон, виступають із кола щоденних принижень, пробуючи брехнею, цією монетою злидарів, дорівнятися до багатіїв. Зате кожен соромиться своєї неоковирної плоті, враженого болячками тіла. Я не міг наважитись і розкрити їм свою правду: це було б ще гірше, ніж якби я скинув штани перед ними. Мені за всяку ціну треба створити добре враження.

На їхні запитання я став відповідати вигадками, наслідуючи Робінзона, що дурив старого плантатора. Ну, мене теж понесло! Моя широка клієнтура! Виснажлива робота! Мій приятель Робінзон, агроном, що гостинно запросив мене до свого тулузького шале…

А коли гості добре наїлись і напилися, їх дуже легко переконати. Яке щастя! Ковтають усе! Робінзон став моїм проводирем у гонитві за потаємним щастям імпровізованих нісенітниць.

Робінзон був у димчастих окулярах, і гості не бачили, в якому стані його очі. Ми великодушно приписали його нещастя війні й миттю піднеслися, дорівнялись, і соціально, й політично, аж до них, тих шановних гостей, попервах трохи заскочених примхою господаря-художника; світське становище митця просто зобов'язувало його вдаватись інколи до ексцентричних вчинків. Запрошені й справді стали вважати нас трьох за люб'язних і цікавих співрозмовників.