Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— Він завжди був кволий, — якось увечері розповідала вона про сина. — Я, бачте, в свої сімдесят шість років іще ніколи не скиглила, а він завжди нарікав на те або на те, вдача в нього, щоб ви могли порівняти, точнісінько, як у вашого друга Робінзона, А правда, що східці до печери дуже круті? Ви вже бачили їх? Мені, звісно, важко ними ходити, але є дні, коли маю понад два франки на сходинку. Якось порахувала. Що ж, за такі гроші я, коли ласка, полізу аж до неба!

Мадлон клала до страв багато спецій і томату. Просто чудово. Завжди було червоне вино. Тепер, опинившись на Півдні, став пити й Робінзон. Він розповів мені геть усе про своє життя в Тулузі, та я вже не слухав його. Мовивши правду, він часом прибріхував і потроху виповнював мою душу огидою.

— Ти став буржуєм, — сказав я йому врешті, бо для мене під ту добу не було гіршої лайки. — Тільки про гроші й думаєш. Коли тобі цілком повернеться зір, станеш іще гірший за решту!

Проте мої докори не дошкуляли Робінзонові, навпаки, радше додавали сміливости. А втім, Робінзон розумів, що вони слушні. Цей хлопець, казав я собі, тепер має притулок, за нього вже не треба переживати. Дарма й заперечувати: жіночка, трохи владна й трохи розпутна, так змінить чоловіка, що й упізнати годі. Я довгий час вважав Робінзона за справжнього авантурника, а насправді це звичайний босяк, байдуже, рогоносець чи ні, сліпий або зрячий. Атож.

На додачу бабця Анруй миттю заразила Робінзона своєю манією ощадливосте, а трохи згодом Мадлон — бажанням одружитись. Отож повна гармонія. Своє він уже дістав. Надто, що дівчина йому сподобалась. Тут я вже дещо знав. А втім, було б неправдою казати, ніби я зовсім не ревнував, — це не так. Уряди-годи ми на коротку хвилю сходились із Мадлон перед вечерею в її кімнаті. Проте влаштовувати ці побачення було нелегко. Ми навіть не говорили про них, одне слово, були якомога скромніші.

Але не варто думати, ніби Мадлон нітрохи не кохала Робінзона. Просто різні речі треба оцінювати по-різному. Робінзон, наприклад, грався в заручини, тож вона, природно, гралась у вірність. То були їхні проблеми. Тут головне — порозумітися. Робінзон, як сам мені признався, чекав шлюбу, щоб злягатися з нею. То була його мрія. Отже, йому вся вічність, а мені нинішня хвилина. До того ж він розповів мені про задум відкрити разом з Мадлон ресторанчик і прогнати стару Анруй. Тож справи були серйозні.

— Мадлон гарненька й подобатиметься клієнтам, — провіщав Робінзон у хвилини піднесення. — Та й потім: ти ж куштував її страви? У куховарстві вона кого хоч перескочить!

Робінзон навіть гадав позичити початковий капітал у бабці Анруй. Я, звичайно, бажав йому успіху, але вважав, що переконати стару буде вкрай важко.

— Ти все бачиш у рожевому світлі, — кинув я, щоб він бодай трохи замисливсь. Робінзон натомість розплакався й обізвав мене негідником. Власне, людину не слід знеохочувати, я покаявсь, мовляв, у мені озвалася нерішучість. Іще до війни Робінзон опанував був ремесло мідьоритника, та тепер ні за яку ціну не хотів до нього братися знову. Що ж, хай буде по-його.

— Розумієш, із моїми легенями мені потрібне свіже повітря, до того ж очі вже ніколи не будуть такі, як раніше.

Почасти Робінзон теж мав слушність. Тут годі заперечити. Коли ми гуляли вдвох людними вулицями, перехожі обертались і жаліли сліпого. Люди ще мають жаль до калік, тож у них іще є нерозтрачена любов. Я не раз відчував цю нерозтрачену любов. Запаси її величезні, але дуже шкода, що люди однаково зостаються такими паскудами. Ця любов не виявляється, та й годі. її замкнули, залишили всередині, людям вона ні до чого. Люди гинуть від тієї замкненої любові.

Після вечері Мадлон опікувалася «своїм Леоном», як вона його називала. Читала йому газету. Робінзон тепер захопивсь політикою, а південні газети аж шкварчали від політики.

Увечері наш будинок провалювавсь у морок сторіч. Надходила та пізня година, коли виповзали блощиці, година, коли можна випробувати на них дію вбивчого розчину, рецепт якого я за невеликі гроші збирався згодом продати аптекарям. Такий собі невеличкий ґешефт. Бабця Анруй допомагала мені в моїх дослідах, вони правили їй за розривку. Ми ходили разом від гнізда до гнізда, зазирали в шпари й кропили блощиць моєю рідиною. Вони ворушились і зомлівали, бабця присвічувала мені свічкою.

Працюючи, ми ввесь час згадували Рансі. На саму тільки думку про ту місцевість мене аж кольки хапали, я б залюбки зоставсь у Тулузі до кінця своїх днів. Більшого, власне, й не вимагав: щоденного шматка хліба та трохи вільного часу. Атож, щастя. Але треба було думати про повернення і роботу. Час минав, а разом з ним танули мої заощадження й гроші, що їх дав абат.

Перше ніж їхати, я ще хотів дати Мадлон кілька дрібних порад. Звичайно, коли хочеш зробити добро й маєш можливість — дай грошей. Але можуть придатись і поради, скажімо, як поводитись, а також інформація про те, на який ідеш ризик, злягаючись де попало. Саме такими були мої думки, бо я трохи боявся за Мадлон, щоб вона чогось не підхопила. Дівчина, звісно, була безсоромна, але цілковитий невіглас в усьому, що пов'язане з мікробами і зараженням. Я заходився докладно пояснювати, як треба уважно на все дивитися, заки відповісти на залицяння… Чи там не надто червоне… Чи немає на кінці краплі… Одне слово, класичні речі, треба знати кожному. Давши мені висловитись, Мадлон, для годиться, влаштувала мені щось на кшталт справжньої сцени… Мовляв, вона розважлива дівчина. Мені має бути соромно. Я думаю про неї казна-що. Вона не така, навіть якщо й злягалася зі мною! Я зневажаю її. Всі чоловіки заразні.

Зрештою сказала мені все, що звичайно кажуть жінки в таких випадках. Цього й слід сподіватися. Це ширма. Для мене було головне, що вона уважно вислухала мої поради й запам'ятала найістотніше. А решта — пусте. Уважно мене вислухавши, Мадлон у глибинах серця засмутилася: адже можна заразитись усім тим не інакше, як через ніжності та втіху. Я пояснив їй справжнє єство природи, а дівчині здався таким же огидним, як та природа, і це її образило. Далі я вже не розводився, тільки ще трохи згадав такі зручні презервативи. Під кінець, поробившись психологами, ми спробували бодай трохи проаналізувати Робінзонів характер.

— Він, власне, не ревнивий, — сказала вона, — але інколи на нього находить.

— Так, так! — відповів я і взявся визначати Робінзонову вдачу, неначе я знав її, хоча притьмом збагнув, що, як не брати до уваги кількох очевидних рис, зовсім не знаю свого приятеля. Ось воно що.

Дивно, як важко уявити, що саме робить тебе більш-менш приємним для інших. От хочеш допомогти людині, сподобатися їй, а верзеш нісенітниці!.. Жаль, превеликий жаль, бо вже з перших слів сам бентежишся.

У наші дні вдавати Лабрюєра не випадає. Тільки-но підступаєш ближче, як попереду враз постає все неусвідомлене.