Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

— Але ж ти не вклав у цю справу ані франка! — зауважив я, щоб заспокоїти Робінзона й показати йому, де правда. — А годують тебе як! Дбають про тебе!

Проте Робінзон уперся, мов віслюк, йому здавалось, ніби всі його ошукують. Він нічого не хотів розуміти, не хотів змиритися.

— Поглянь: ти, зрештою, ще й непогано викрутивсь. Виборсався з такої мерзоти! Чого тобі нарікати? Якби тебе не прихистили тут, ти б опинився на каторзі в Каєнні. А тебе й пальцем не зачепили! А тут ти знайшов ще й душку Мадлон, що прихилилась до тебе своїм добрим серцем. Ти просто хворий, інакше чого тобі нарікати? Надто тепер, коли підгоїлись очі.

— То ти кажеш, я навіть не знаю, на що мені нарікати? — відказав Робінзон. — Але я ввесь час відчуваю, що треба нарікати. Так-то. Мені більше нічого й не лишилося. Скажу тобі… це єдине, що мені дозволене. А втім, тебе ж ніхто не силує слухати.

Робінзон і далі ремствував, скоро ми лишилися самі, і я став боятися тих хвилин товариської довіри. Дививсь, як Робінзон кліпає повіками, з яких на сонці ще трохи сочилася рідина, і казав собі, що він, власне, нітрохи не привабливий. Є ж на світі тварини, котрих, дарма що безневинні й нещасливі, однаково цькують. їм чогось бракує.

— Та ти б здох у в'язниці! — знову винуватив я Робінзона, щоб він хоч трохи взявся за розум.

— Я вже був у в'язниці. Там не гірше, ніж тут, де я тепер. Ти спізнився.

А раніше він мені ніколи не казав, що сидів у в'язниці. Певне, це було до нашої зустрічі, до війни. Робінзон і далі наполягав на своєму:

— Слухай, скажу тобі, є тільки одна свобода: по-перше, ясно бачити, а по-друге, мати повні кишені грошенят, усе інше — непотріб!

— Чого ти, зрештою, хочеш? — запитав тоді я. Коли Робінзона отак примушували висловитись, наважитися, він одразу бентеживсь. Проте цікаво було б послухати, що все-таки вигадає цього разу…

Поки Мадлон працювала вдень у майстерні, а бабця Анруй показувала свої вишкребки туристам, ми ходили до кав'ярні в гаю. То було єдине місце, де Робінзон почувався справді добре. Либонь, через галас численних пташок над головою. Скільки ж їх там! Надто о п'ятій годині, коли пернаті поверталися до гнізд, перегрівшись на літньому сонці. Вони хмарою спадали на гай. Кажуть, перукар, який мав поблизу перукарню, навіть збожеволів — і саме через те, що рік у рік чув галас отого птаства. Атож, розмовляючи з Робінзоном, ми майже не чули один одного. Проте його той галас тішив.

— Якби вони справно давали мені чотири су з кожного відвідувача, я був би задоволений.

Робінзон, мабуть, що чверть години повертався до свого клопоту. А в проміжках йому пригадувались барви минувшини, пережиті пригоди, до речі, й з часу роботи в африканській компанії «Пордюр'єр», яку ми обидва добре знали, а також усілякі інші паскудства. Він про них досі ніколи не згадував, либонь, не наважувався. По суті, Робінзон був дуже скритний і полюбляв усе приховувати.

А я, коли перебував у доброму гуморі, згадував переважно Моллі, неначе відлуння далеких дзиґарів, а коли думав про щось добре, то знову-таки тільки про Моллі.

Кінець кінцем, коли нас бодай трохи полишить егоїзм, коли надійде час його відкинути, ми збережемо в серці спогади тільки про тих жінок, що справді вміли любити — не якогось одного чоловіка, навіть якщо це був ти, а всіх.

Повертаючись увечері з кав'ярні, ми нічогісінько не робили, наче унтер-офіцери на пенсії.

Поки тривав туристичний сезон, відвідувачі йшли нескінченною чередою, опускалися до печери, а бабця Анруй розважала їх. Священик невдоволено кривився, чуючи її дотепи, але оскільки його пай був більший за пай старої, не казав ані слова, крім того, в дотепах він нічогісінько не тямив. Якби ви тільки чули бабцю Анруй посеред мумій! Вона дивилася їм просто в обличчя, бо не боялася смерти, а була така зморщена, така поточена часом, що й сама скидалася на мумію, яка з ліхтарем у руці вийшла насередину побалакати, зазираючи решті в їхні порожні очні ямки.

Коли ввечері всі сходилися додому й сідали за стіл, розмова знову точилася навколо прибутків, а бабця Анруй називала мене «любий доктор Шакал» — через ті недавні події в Рансі. Жартома, звичайно. Мадлон поралася на кухні. До помешкання, де ми жили, — вузького приміщення поряд із ризницею, повного схрещених балок і порохнявих закутків, — пробивалося дуже мало світла.

— А все-таки, — зауважила стара, — дарма що тут, так би мовити, ввесь час владарює ніч, кожен однаково знаходить своє ліжко, свою кишеню, свій рот — і цього досить!

Дізнавшись про синову смерть, вона недовго й журилася.