Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Коли згадуєш минувшину, з'являється бажання знову почути слова, що їх говорив той чи той, і побачити самих тих людей, аби запитати в них, що вони хотіли тоді сказати… Але ж вони давно відійшли. А ми були не досить тямущі, щоб їх зрозуміти. Хотілося б дізнатись, чи вони відтоді часом не змінили своєї думки… Проте запізно! їм давно капець, про них більше ніхто не знає. Тож слід тоді самому йти далі своїм шляхом, просуватися серед ночі. Ти втратив справжніх товаришів. Ти просто, коли був іще час, не поставив їм правильного, найслушнішого запитання. Живши поряд із ними, не знав, що запитувати. А тепер ти прощавай. А втім, людина завжди запізнюється. Але все це — жалі, які не допоможуть заробити на хліб.

На превелике щастя, якось уранці до мене нарешті зайшла бодай одна людина — абат Протіст, що мав поділитися прибутком, який надходив нам унаслідок оборудки з печерою бабці Анруй. А я вже й надій не покладав на цього священика. Його мов небеса послали. Кожному з нас припадало по півтори тисячі франків! Водночас він приніс добрі вістки про Робінзона. Його очам, здається, стало набагато краще. Навіть повіки не гнояться. І всі там запрошують мене. А я, зрештою, обіцяв їх провідати. Протіст навіть наполягав, щоб я поїхав. З того, що він розповідав мені далі, я збагнув: Робінзон невдовзі має побратись із донькою свічкарки в церкві біля печери, — в тій самій церкві, до якої належали мощі бабці Анруй.

Це все неминуче навернуло нашу розмову до небіжчика пана Анруя, проте ненадовго, й ми заговорили на приємніші теми — про Робінзонове майбутнє і про саме місто Тулузу, якого я зовсім не знав і про яке мені колись давно розповідав Ґрапа, про комерцію, яку там провадить Робінзон удвох із старою, і нарешті про дівчину, що вийде за нього. Одне слово, балачки потрохи про все й про всіх… Півтори тисячі франків! Ця сума зробила мене поблажливим оптимістом. Усі проекти, які викладав Протіст і які стосувалися Робінзона, з огляду на обставини, видавались мені розважливі, мудрі, слушні й цілком прийнятні. Все владнається. Принаймні я так гадав. Потім ми з абатом заговорили про людські літа. И він, і я вже давно переступили межу тридцяти років. Наші тридцять дальшали на непривітних берегах минувшини, про які ми навряд чи й шкодували. Не варто навіть обертатися, щоб розпізнати ті далекі береги. Старіючи, ми небагато й утратили. Зрештою, треба бути нікчемою, виснував я, щоб шкодувати за тим або тим роком більше, ніж за рештою! Бо ми, панотче, старіючи, набираємось завзяття, та й неабиякого! Хіба тішив нас учорашній день? А минулий рік? Який він, по-вашому? За чим шкодувати? За молодістю? Та ми ніколи її не мали!..

Злидарі з плином літ скорше й справді молодшають душею й наприкінці життя, якщо лише намагатимуться позбутися дорогою всієї брехні, страху та ницого бажання коритись, вони будуть, власне, не такі огидні, як на початку. А все інше, що існує на землі, — не для них. Воно їх не обходить! їхнє єдине справжнє завдання — позбутися покори, виблювати її. Якщо цілковито впораються з ним, перше ніж здохнути, то зможуть хизуватися, що недаремно жили.

На мене вочевидь найшло натхнення. П'ятнадцять сотень франків додавали мені завзяття, і я повів далі:

— Панотче, єдина справжня молодість — це коли ти любиш увесь світ, нікого не виділяючи, тільки в цьому є істина, тільки це означає бути насправді молодим і по-новому дивитися на світ. Гаразд, панотче, а чи багато ви знаєте молоді, що має такі душевні настанови? Я от зовсім не знаю! Повсюди бачу лише давні зашкарублі дурниці, які обсіли більш-менш юних, і що більше тієї глупоти, то з більшою силою дошкуляє вона молоді, а молодь іще дужче бундючиться, мовляв, яка вона несказанно молода! Але це неправда, це вигадки. Ота молодість — мов чиряк: гною більшає, і він надимає їх, спричиняючи біль усередині.

Протіст збентежився від моїх промов. Аби не дратувати його довше, я вирішив змінити тему. Надто тому, що він був зі мною дуже люб'язний, навіть запобігливий. А проте важко не повертатися до того, що переслідує тебе так, як переслідували мене оці міркування. Тільки-но опинишся сам, як тебе починає гнітити власне життя. Ти пригнічений. Аби позбутися тієї гнітючости, намагаєшся потроху кепкувати з усіх людей, що навідуються до тебе, а це набридає їм. Бути самотнім означає прагнути смерти.

Я сказав абатові:

— Треба вмирати ще довше, ніж здихає собака, нехай смерть триває тисячу хвилин і кожна хвилина несе нові страждання й містить досить жаху, щоб разів із тисячу змусити тебе забути всю насолоду, якої можна зазнати, кохаючись перед тим ціле тисячоліття… Тоді щастя на землі полягало б у тому, щоб померти з насолодою, померти втішаючись. А все решта — пусте, тільки страх, у якому не смієш признатися, нікчемне прикидання.

Протіст, дослухаючись до моїх розважань, зауважив, що я вочевидь знову захворів. Можливо, він казав правду і я не мав слушности ні в чому. У своєму усамітненні, намагаючись знайти кару для всесвітнього егоїзму, я поширив уяву на світ дійсносте, заходився шукати тієї кари в небутті! Глузуйте як хочете, адже нагод вийти з дому вкрай мало, бо завжди бракує грошей, а нагод вийти із власного єства й злягатися з кимсь — іще менше.

Мені хотілося б, щоб моя суперечлива філософія нітрохи не зачіпала релігійних переконань Протіста, але, треба признатися, в усьому його характері проступала огидна зверхність, яка, напевне, ще й як дратувала довколишніх. Як на нього, всі люди, сподіваючись вічного життя, перебувають на землі, мов у залі чекання, і кожне має свій щасливий або нещасливий номер. Його номер безперечно щасливий, він потрапить у рай. А на решту людства йому начхати.

Такі переконання нестерпні. Натомість, коли цього ж вечора абат запропонував мені авансувати суму, потрібну на подорож до Тулузи, я взагалі припинив набридати й суперечити йому. Страх знову застати в «Тарапу» Таню з її привидом змусив мене погодитись із Протістовою пропозицією без жодних заперечень. Усе-таки один або й два тижні безжурного існування! — казав я собі. Диявол знає всі способи, аби спокусити смертного. Пізнати їх до кінця — неможлива річ. Якби жив досить довго, то вже б не знав, куди податися, щоб знову шукати собі щастя. Бо всюди порозставляли б виродки щастя, щоб вони засмерділи всі закутки землі й ніде не можна було навіть дихати. Щодо тих, справжніх виродків, які виставляють у музеях, то дехто, поглянувши на них, зразу починає блювати. Тож і від наших таких ницих спроб доскочити щастя можна враз занедужати, такі-бо вони недолугі, і вмерти набагато раніше, ніж судилося.

Ми перестанемо гинути від спроб досягнути щастя тільки тоді, коли забудемо про них. Це коли не брати до уваги лиха, яке ми заподіяли собі, щоб опинитись на своєму теперішньому місці, щоб надати чарів нашим сподіванням, недолугим уявленням про щастя, поривам, брехні… Чого ж тут іще хотіти? І чого тоді варті наші гроші? А водночас і наші манери, і вічне життя, якщо хто до нього прагне… Й слова, які ти казав і кажеш, гадаючи, ніби ніхто раніше не вимовляв їх до того, як вони виповнили тобі мозок та рот; і пахощі, пестощі, міміка — зрештою, все, до чого ти вдавався, аби приховати це лихо й не говорити про нього через сором і страх, що воно повернеться до нас як нудота? Тож не завзяття нам бракує, ні, а радше змоги стати на істинний шлях, що провадить до спокійної смерти.

Поїздка до Тулузи була, власне, ще однією дурницею. Поміркувавши, я ще більш утвердився на цій думці. Отже, не маю виправдань. Проте, йдучи отак за Робінзоном через усі його пригоди, я відчув, як мене ваблять усілякі непевні оборудки. Бо ж іще в Нью-Йорку я втратив сон, коли мене бентежило бажання дізнатись, чи зможу я плентати за Робінзоном і далі. Ти тонеш, попервах ніч лякає тебе, потім її хочеться таки збагнути, й ти вже не кидаєш глибин. Але надто багато речей треба збагнути водночас. А життя коротке. Ти б не хотів бути з кимось несправедливим. У тебе вагання, ти не смієш судити про все зразу, а надто боїшся, що помреш, поки триватимуть вагання: адже в такому разі виявилося б, що ти прийшов на землю даремно. А це найгірше, що може спіткати людину.

Слід поквапитись, нетреба паплюжити власну смерть. Бо є хвороба й нужда, що розпорошують години і цілі роки, безсоння, що квацяє тебе сивиною не день і не тиждень, та рак, що, можливо, вже невідступно піднімається, об'явившись кров'ю в прямій кишці.

Кажеш собі, ніби ніколи не матимеш часу! Це навіть як не зважати на війну, завжди ладну серед злочинної нудьги людського роду піднятися з печери, де замикають злидарів. А чи достатньо вбивають тих злидарів? Невідомо. А якщо питання саме в цьому? Може, слід вигубити всіх, котрі не розуміють? І нехай народжуються інші, нові злидарі, і нехай так і буде аж доти, доки прийдуть ті, що розуміють жарти, геть усі жарти. Адже моріжки косять, поки трава стане густа й ніжна.

Приїхавши до Тулузи, я став перед вокзалом і завагався. Випив пляшечку пива в буфеті і ось уже йду по вулицях. Як добре в незнайомих містах! Це саме та мить і місце, коли ще можна припускати, ніби всі, кого бачиш, — добрі та милі люди. Це мить марень і мрій. А поки ще діють мрійні чари, можна згаяти час у міському саду. Але слід стерегтися: дійшовши певних літ і не маючи щасливої родини, ти, як і Парапен, почнеш задивлятись у парку на дівчаток. Краще отут, на розі, поряд із парковою брамою, зайти до розцяцькованої, наче бордель, цукерні, де декоративні пташечки засіяли дзеркала з широкими скісними краями. Трохи уяви, і ти вже запихаєшся цукерками. Тільки для янголів. Продавниці стиха говорять про власні амурні справи, я чую:

— Тоді я сказала, щоб він прийшов у неділю. А тітка підслухала і як напалась на мене: каже, батько…

— Хіба твій батько не оженився вдруге? — урвала її подруга.

— Ну то й що, як оженився? В нього ж ніхто не забрав права знати, з ким гуляє його донька.