Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Друга продавниця теж так гадала, але між ними однаково спалахнула суперечка. Ставши в кутку й намагаючись не заважати їм, я мовчки пожирав суфле й тістечка, які, до речі, непомітно вкрав, і даремно сподівався, що дівчата швидко розв'яжуть делікатні проблеми родинного протоколу — вони не могли з них виплутатись. Жодного результату. Нездатність міркувати обмежувала їх брудною і брутальною ненавистю; бризкаючи слиною, продавниці аж душилися від браку логіки, пихи та невігластва, в їхніх грудях клекотіли тисячі прокльонів.

А мене, проте, та огидна сварка зачарувала. Я допався до ромових бабок і вже й не рахував їх. Продавниці тим паче. Я сподівався вийти тільки тоді, як вони залагодять сварку, але пристрасть зробила їх глухими, і невдовзі обидві заніміли, стоячи майже поряд зі мною.

Затамувавши жовч, роздратовані, продавниці, ховаючись за прилавок, стали задовольнятись тістечками, набурмосені, непроникні, непереможні, і кожна подумки намірялася «сказати це» ще гостріше, вилити при наступній нагоді на товаришку, і то набагато швидше, ніж тепер, усі безглузді, злісні та уїдливі плітки, котрі пощастить зібрати. Нагоді, яка, до речі, не забариться, яку самі вони й створять. Не аргументи, а послід, і гризуть одна одну невідомо за що. Я зрештою сів, щоб мене ще дужче глушив невпинний потік слів, намірів і помислів, я ніби опинивсь на березі річки, де дрібні хвильки невгомонних пристрастей ніколи не можуть дійти ладу.

Я слухав, чекав, сподівався — тут, там, у поїзді, в кав'ярні, на вулиці, в салоні, в консьєржки, — слухав і сподівався, поки злоба згуртується мов на війну, але все тільки ворушилось і нічого не діялось, тут не зарадять ні жалюгідні продавниці, ні будь-хто інший. Ніхто не спішить на допомогу. Над життям простерлося незмірне сіре одноманітне бубоніння, знявшись страшним, гнітючим маревом. Зайшли дві дами, і млявий чар пустої розмови, що поширювавсь на мене й продавниць, розвіявся. Навколо клієнток догідливо забігали, кожна продавниця намагалася виконати їхню найменшу забаганку, задовольнити всі вимоги. Дами вибирали, вказуючи на розмаїті тістечка, які намірялися купити. Розплачуючись, красно дякували, а потім запропонували одна одній з'їсти «на місці» кілька хрустких листочків.

Одна дама, сто разів дякуючи, відмовилась, довірчо й велемовно пояснюючи другій, що лікар заборонив їй споживати солодощі; її лікар неперевершений і вже досяг справжніх див у лікуванні заперть у місті та околиці; він, до речі, її теж лікує від затримки калу, що дошкуляє їй понад десять років: призначив якийсь спеціальний режим і дивовижні, тільки йому відомі ліки. Але хіба якась дама змириться, що в її подруги ще тяжче запертя, ніж у неї? Ні, не подрузі, а їй воно завдає найтяжчих мук. Вона не вірить, потрібні докази. Дама, в чиїй щирості засумнівались, тільки додає, що тепер, «випорожнюючись, вона випускає гази, справжній феєрверк… Але тепер її кал оформлений, твердий, треба бути дуже обережною. Інколи її новий чудовий кал зіб'ється такою грудкою, що вона відчуває страшенний біль в основі… Трапляються розриви… Тепер, ідучи в туалет, вона спершу змащує все вазеліном». То були неспростовні докази.

Переконавши одна одну, клієнтки, розмовляючи, вийшли, їх аж до порога супроводили усмішки всієї цукерні «Пташечки».

Міський парк навпроти видався мені придатним місцем для короткого перепочинку, годилося прояснити розум, а вже потім вирушати на пошуки Робінзона.

У провінційних парках до полудня лави майже завжди порожні, стоячи самотою біля клумб із каннами та стокротками. Поблизу гірського саду на приборканих водах серед сміття спочиває бляшаний човник, пришвартований до берега напівзотлілою линвою. Табличка повідомляла, що судно плаває по неділях, за два франки можна обплисти озеро навколо.

Скільки років? Студентів? Примар?

В усіх закутках парку стоять немов забуті невеличкі, ідеально заквітчані домовини, шелестить листя багатих на обіцянки гаїв, мають, бозна-що повідаючи, хустинки. Ніякої поважносте.

Годі мріяти! В дорогу, сказав я собі, на пошуки Робінзона та його церкви святого Епоніма разом з печерою, де він із бабцею стереже мощі. Я ж приїхав подивитись на це все, треба наважитись…

Я сів у фіакр, і ми мовби легеньким клусом рушили по вузьких і темних вуличках старого міста, де світло насилу пробивалося між покрівель. Позаду шкапи, що на всі боки дзенькали підковами, ми з гуркотом котилися по місточках над риштаками. На Півдні Франції вже давно не палили міст, війни тепер сюди не доходять і тому навколо такі старезні будинки.

До церкви святого Епоніма ми доїхали, як пробамкало полудень. Печера була трохи далі, зверху над нею мав стояти хрест. Мені її показали — он вона, серед невеличкого, випаленого сонцем саду. Заходили до тієї крипти через якусь дірку з перегородкою. Здалеку я побачив і дівчину, що стерегла печеру. Я одразу запитав її, як почувається мій приятель Робінзон. Дівчина, що вже замикала двері, мило всміхнулась і одним духом виклала всі новини, справді дуже втішні.

Звідти, де ми стояли, все видавалося рожевим під яскравим полудневим сонцем, а поточене каміння церковних стін здіймалося до небес, немов ладне, нарешті, й собі розчинитись у повітрі.

Робінзонова подружка мала десь двадцять років, тугі, міцні ноги й невеличкі милі груденята; маленьке личко з виразними рисами й трохи надміру, як на мене, чорні та пильні очі. Мрійливість таким людям не властива. Саме вона писала ті листи, що я їх діставав од Робінзона. Дівчина випередила мене, ступаючи до печери легкою певною ходою, її литки були мов виточені, а рухи зграбні, мов у безжурної веселухи, що, напевне, ще й як вигинається слушної миті. Руки пружні, короткі, вправні — руки честолюбної робітниці.

Клацнув ключ. Спека аж пританцьовувала навколо і легеньким маревом тремтіла над вулицею. Ми про щось теревеняли, а тільки-но відчинилися двері, їй ураз заманулося повести мене до печери, дарма що надійшов час обідати. До мене потроху верталася безтурботність. Дівчина запалила ліхтаря, ми стали спускатися, повітря дедалі свіжішало. Чудово. Я вдав, ніби зашпортався на східцях і схопив її за руку, це дало привід до жартів, а коли ми ступили на втоптану долівку, я легенько обняв її за шию. Вона спершу пручалась, але не дуже.

Лише коротка мить приязні — і я вже обкрутивсь навколо її черева, як справжній черв'як кохання. Нечестиві, ми слинили одне одному губи, щоб могли порозумітись наші душі! Рукою я поволі повз угору вздовж опуклих стегон; як добре, коли на землі ліхтар, тоді можна дивитись і на тіні, що посуваються тілом! Що ж, спробуйте і ви. Ох, у такі хвилини не треба втрачати ані дрібочки! Я скошував очі — і таки мав винагороду! Який порив! Яка несподівана радість! Знову задзюрчала розмова — о скільки в ній довіри й простоти! Ми стали друзями. Зад передусім! Ми заощадили десять років.

— До вас тут часто приходять? — відсапавшись, запитав я недоречно, але притьмом перейшов на інше: — А то, певне, ваша мати продає свічки в церкві? — Бо ж абат Протіст писав мені й про неї.

— Я заступаю пані Анруй тільки на обід, — відповіла вона. — Пополудні працюю у кравецькій майстерні. На Театральній вулиці. Ви, як їхали, проїздили повз театр?

Дівчина ще раз запевнила мене, що в Робінзона все гаразд, йому тепер краще, окулісти навіть гадають, ніби Робінзон скоро так добре бачитиме, що зможе сам ходити по вулицях. Він навіть уже пробував. Що ж, знамення напрочуд добрі. Бабця Анруй теж каже, що цілком задоволена печерою. Вона веде справи й складає гроші. Єдина незручність полягає в тому, що в їхньому будинку вночі їм не дають спати блощиці, надто коли надворі вітер. Тоді окурюють приміщення сіркою. Робінзон, здається, згадував мене часто, і то дуже приязно. Мало-помалу ми підійшли до історії та обставин майбутнього шлюбу.