Розділ «ПОЕЗІЇ»

звичайна річ та, може, звір химерний:

були там і олюднені, і смертні,

а ролей, вражень, образів ущерть.

Самотнє — кожне з нас, пастух немов,

що далечінь йому лягла на долю,

вигукує себе в годину та в сльоту

й як нитка довжелезна, що поволі

в картинок низку всилена оту,

в котрих нам довго плутатися знов.

Поет

Прудко, часе мій, одлітаєш.

Змахом крил уражаєш мене.

Що ж я маю робити з устами?

з ніччю темною? з білим днем?

Ніде жити у ріднім краю,

не знайти коханого друга.

Речі, що їм себе я дарую,

багатіють — мене роздають.

Медон, зима 1905/1906

Жіноча доля