Розділ «НОТАТКИ МАЛЬТЕ ЛАУРІДСА БРІҐЕ Роман»

Та графиню годі було відмовити від її так званої вигадки. Вона видавалася напруженою, мов людина, яка не хоче, щоб їй перешкодили. М'якими руками в перснях вона ніби відмахувалась, хтось проказав «Тс!» — і раптом запанувала тиша.

Позаду людей тиснулися масивні речі зі старого будинку, багато й занадто близько. Важке родинне срібло блищало й вигиналося, наче бачене крізь лупу. Батько здивовано озирався.

— Мати нюхає, — пояснила Віра Шулін позаду нього, — і тоді ми всі повинні мовчати, бо вона нюхає вухами, — а сама при цьому стояла, високо піднявши брови, пильна і вся перетворена в нюх.

Шуліни після пожежі стали трохи дивними. В тісних, перегрітих кімнатах щомиті з'являвся якийсь запах, до нього принюхувались, а потім кожен казав свою думку. Зоя впевнено клопоталася коло печі, а граф ходив навколо, стояв якусь мить у кожному кутку й чекав. «Не тут», — казав він потім. Графиня підвелась і не знала, де нюхати. Батько повільно обернувся навколо себе, неначе той запах був десь позаду. Маркіза, одразу збагнувши, що запах огидний, тримала хусточку перед обличчям і поглядала з одного на іншого, немов запитуючи, чи розвіявся він. «Тут, тут!» — від часу до часу гукала Віра, наче піймала його. Після кожного слова навколо наставала дивовижна тиша. Я й сам почав ревно принюхуватись. Але мене одразу (чи то від жару в кімнаті, чи то від надміру близького світла) вперше в моєму житті опанував страх перед привидами. Мені стало очевидним: ці всі безперечно дорослі люди, які щойно розмовляли і сміялися, зігнувшись, ходили по колу й переймалися чимсь невидним; призналися, що є те, чого вони не бачать. Було страшно, що воно сильніше за них усіх.

Мій страх наростав. Мені здавалося, ніби те, чого вони шукають, раптом може накинутись на мене, наче висип, і тоді вони побачать його й показуватимуть на мене. У відчаї я дивився на татап. Вона якось дивно поглядала перед собою, і я подумав, що вона чекає мене. Тільки-но я підійшов до неї й відчув, як вона тремтить, то вже знав, що будинок тепер знову гине.

— Мальте, боягузе! — почувся десь сміх. То був Вірин голос. Але ми й далі горнулись одне до одного і переживали той страх разом. Отож ми й сиділи отак, татап і я, аж поки будинок загинув остаточно.

Найбагатшими на майже незбагненний досвід були все-таки дні народження. Ти вже знав, що життя тішиться тим, що зрівнює всіх, але цього дня ти прокидався з правом на радість, у якому годі сумніватися. Мабуть, усвідомлення цього права формується дуже рано, за часів, коли ти хапаєшся геть за все і геть усе отримуєш і коли завдяки інтенсивності панівного даної миті бажання непомильна сила уяви дає тобі те, на чому ти саме тепер зосередився.

А потім ураз приходять ті дивні дні народження, коли ти, з уже міцно вкоріненим усвідомленням цього права, бачиш, що інші трохи невпевнені. Тобі хотілося б, щоб тебе одягли, як і раніше, а потім відбувалось усе наступне. Але, тільки-но ти прокидаєшся, хтось кричить за дверима, що торта ще немає, або ж чути, як щось розбилося, коли десь поряд розставляли на столі подарунки; або хтось заходить і не зачиняє дверей, тож видно все ще до того, як імениннику дозволять подивитися. Це мить, коли в тобі відбувається немов операція. Коротке, страшенно болюче втручання. Але рука, що здійснює його, вправна й міцна. Операція вже минула. Збагнувши це, ти вже не думаєш про себе: адже треба рятувати день народження, придивлятись до інших, запобігати їхнім помилкам, зміцнювати їхню думку, що вони чудово все виконують. Але вони не полегшують іменинникові цього завдання. Виявляється, вони безпрецедентно незграбні, майже дурні. Вони доводять це тим, що приходять із якимсь пакунком, призначеним не тобі; ти вибігаєш їм назустріч і одразу змушений удавати, ніби просто вибіг у кімнату, щоб трохи розім'ятися, без певної мети. Вони прагнуть здивувати тебе і виймають із недбало вдаваним чеканням останній шар обгорток у коробці для іграшки, де далі немає нічого, крім стружок, і тобі треба заспокоїти їх. Або, якщо це механічна іграшка, перекрутять пружину в подарунку під час першого накручування. Тож краще повправлятися заздалегідь і непомітно підштовхнути ногою перекручену мишку або щось подібне до неї; отак можна часто обдурити дорослих і вберегти їх від ганьби.

Зрештою ти робиш це все, як вимагають від тебе, хоч і без блиску. Талант, власне, потрібний тільки тоді, коли люди завдавали собі клопоту й несли тобі, поважні й добродушні, радість, а ти ще здалеку бачив, що та радість призначена комусь іншому, радість абсолютно чужа, і ти навіть не знаєш нікого, кому б пасувала ця радість, така-бо вона страхітливо чужа.

Уміли розповідати, і то по-справжньому, мабуть, ще до мене. Адже я ніколи не чув ніяких розповідей. Тоді, коли Абелоне розмовляла зі мною про материні молоді літа, виявилося, що вона не вміє розповідати. А от старий граф Браге, мабуть, ще вмів розповідати. Я запишу, що вона знала про ті часи.

Абелоне, як була зовсім юна, певне, пережила час, коли її виповнювала щира і всеосяжна чуйність. Браге жили тоді в місті — в Бредгаде — серед пристойного товариства. Абелоне, заходячи пізно ввечері до своєї кімнати, гадала, що вона не менш утомлена, ніж решта. Але потім підступала до вікна і, якщо я правильно зрозумів, могла годинами стояти там перед ніччю і думати: ця ніч моя. «Я стояла, немов ув'язнена, — казала Абелоне, — а зорі були свободою». А вже потім могла заснути, не відчуваючи смутку. Вислів «зануритись у сон» не підходив для її дівочих літ. Сон просто підносився разом з нею; вряди-годи вона розплющувала очі й опинялася десь у високостях, хоча до вершини було ще далеко. А потім вона вставала вдосвіта, і то навіть узимку, коли решта, сонні, запізнюються до пізнього сніданку. Ввечері, коли сутеніло, завжди було тільки світло для всіх, спільне світло. Але обидві свічки, рано запалені в нових сутінках, із яких усе починалося знову, належали їй. Вони стояли у своєму низькому подвійному свічнику і спокійно сяяли крізь невелику овальну, розмальовану трояндами тюлеву завісу, яку від часу до часу треба було опускати. Це анітрохи не заважало: по-перше, ніхто нікуди не квапився, по-друге, інколи треба підвести очі й подумати, коли пишеш листа або нотуєш щось у щоденнику, початому колись зовсім іншим, несміливим і гарним почерком.

Граф Браге жив цілком окремо від своїх доньок. Твердження, мовляв, життя треба поділяти з іншими, він вважав за вигадку. («Атож, поділяти…» — казав він.) Проте йому подобалося, коли йому розповідали про його доньок: він уважно слухав, наче вони жили в якомусь іншому місті.

Тому всі були вражені, коли якось після сніданку він підкликав до себе Абелоне:

— Ми, здається, маємо однакові звички, я теж беруся за перо ще на світанку. Ти можеш допомогти мені.

Абелоне пам'ятала все так, немов діялось те вчора.

Уже наступного ранку її привели в батьків кабінет, що мав славу неприступної фортеці. Абелоне не мала часу оглянути його, бо її одразу посадили навпроти графа за письмовий стіл, що видався їй мов рівниною, де книжки і стоси рукописів правили за населені пункти.

Граф диктував. Ті, хто стверджував, ніби граф Браге пише свої мемуари, певною мірою мали слушність. Але йшлося не про політичні або військові спогади, що їх чекали з таким нетерпінням. «Я вже забув усе», — коротко відповідав старий, коли хтось розпитував його про такі речі. А от не хотів забути він свого дитинства. Саме за нього він хапався. На його думку, все гаразд, якщо в його душі взяло тепер гору таке вкрай далеке минуле, що, як зазирнути вглиб, лежить там, ніби серед ясної північної літньої ночі, піднесене і жваве.

Інколи граф підскакував і промовляв до свічок, що починали миготіти. Або ж знову треба було закреслити цілі речення, і тоді він енергійно походжав по кімнаті, розганяючи повітря зеленавим шовковим халатом. Під час таких збурень заявляла про себе ще одна особа — Стен, графів старий камердинер-ютландець, що був зобов'язаний, коли дід зривався на ноги, притьмом прикрити руками окремі незшиті аркуші, що, вкриті нотатками, лежали по всьому столу. Його світлість гадали, що теперішній папір не годиться, надто легкий і розлітається з найменшої нагоди. І Стен за столом, де завжди виднівся лише його довгастий тулуб, поділяв цю підозру й немов сидів навпочіпки, сліпий до світла і поважний, наче сова.

Той Стен мав звичай читати в неділю пополудні Сведенборга, і ніхто зі слуг не наважувався зайти до його кімнати, бо він начебто викликав духів. Родина Стена віддавна спілкувалася з духами, а йому самому вже долею судилося заприязнитися з ними. Вночі до його матері, коли вона народила його, щось приходило. Стен мав великі круглі очі, погляд яких був спрямований на щось позаду людини, на яку він дивився. Батько Абелоне часто розпитував його про духів, і то так, як запитують людину про її близьких.

— Стене, вони з'являлися? — зичливо цікавився він. — Що ж, добре, коли з'являються.