Розділ «Рими»

І знов крилом торкатимуться вікон

        У пустощах своїх;

Але отих, що з висоти зорили

Твою красу і мій щасливий сміх,

Отих, що пам’ятали наші ймення…

        Не дочекатись тих!

І знову козолист зав’ється густо,

По стінах добираючись до стріх,

А квіти з чарівними пелюстками

        Розкриють щедро їх;

Але оті росинки, що тремтіли

І падали, мов сльози з вій журних,

А ми на них дивилися обоє…

        Забути слід про них!

Хтось у тобі жагучими словами

Іще розпалить прагнення до втіх,

І серце, пробудившись, знайде місце

        Для почуттів нових;

Але німий, схилившись на коліна,

Спокутуючи наче смертний гріх,