Розділ «V Загадки в темряві»

Це було все, що він зміг придумати, — думка про поїдання надто запала йому в голову. До того ж загадка була доволі стара і Ґоллум знав відгадку не гірше за вас.

— Заялож-жене, яке ж це заялож-жене! — прошипів він. — Зуби! Зуби, мій дорогес-с-сенький, але в нас-с їх лиш-ше ш-ш-шість!

Тоді Ґоллум загадав удруге:

Безголосий — реве,

Без крил — до польоту,

Беззубий — рве,

Лепече — без рота.

— Хвилинку! — скрикнув Більбо, який усе ще не міг відкараскатися від нав’язливої думки про поїдання. На щастя, одного разу він уже чув щось подібне і, напруживши пам’ять, згадав відгадку.

— Вітер, звісно, вітер! — вигукнув він і так зрадів, що відразу ж вигадав одну загадку сам. «Це спантеличить бридку підземну тварючку», — подумав він і проказав уголос:

Ось око на синьому полі,

А ось — на зеленому полі.

«Нагадуєш ти мене, —

Каже одне, —

Але ти долі, Не вгорі, а долі».

— С-с, с-с, с-с, — сичав Ґоллум.

Він жив під землею з давніх-давен і забув про подібні речі. Але щойно Більбо почав сподіватися, що той бідолаха не зможе відгадати, Ґоллум попорпався в пам’яті, подумки повернувшись на багато-багато століть назад, коли він жив із бабусею в норі на березі річки, і просичав:

— С-с-с, с-с-с, мій дорогес-сенький. Ідеться про с-сонце та с-стокротку, не інакш-ше.

Але такі звичайні, буденні надземні загадки йому набридли. До того ж вони нагадували йому дні, коли він іще не був такий самотній, підлий і гидкий, як зараз, а це виводило його з рівноваги. Що більше — такі загадки викликали в нього голод, тож цього разу він спробував загадати щось трохи складніше і підступніше:

Вона — незрима, вона — нечутна,

Вона — без запаху і невідчутна.