Розділ «V Загадки в темряві»

— Він загубивс-ся, мій дорогес-сенький, загубивс-ся, загубивс-с-ся! Хай тобі біс-с, щоб ти скис-с, дорогес-с-сенький мій загубивс-ся!

— У чому річ? — гукнув Більбо. — Що ти загубив?

— Йому не с-слід нас-с питати, — вереснув Ґоллум. — Не його це діло, ні-ні, ґоллум! Він загубивс-ся, ґоллум, ґоллум, ґоллум!

— Але я теж загубився, — кричав Більбо, — і хочу знайтись. Я ж виграв, і ти обіцяв. Ану ходи сюди! Ходи сюди і виведи мене звідси, а потім шукай собі далі! — Хай яким нещасним здавався Ґоллум, у серці Більбо не знаходилося для нього щирого жалю: у нього було відчуття, що те, чого Ґоллум так гаряче прагне, ледве чи може бути чимось добрим. — Ходи сюди! — волав гобіт.

— Ні, ще ні, дорогес-сенький! — квилив Ґоллум. — Ми мус-симо ш-шукати його, він загубивс-ся, ґоллум.

— Але ж ти не зміг відповісти на моє останнє питання, а до того ж ти обіцяв! — наполягав Більбо.

— Не зміг відповіс-сти! — просичав Ґоллум.

І раптом із мороку долинуло різке шипіння:

— Що у нього в киш-ш-шеньці? Хай с-скаже нам. Він мус-сить с-сперш-шу с-сказати!

Наскільки розумів Більбо, в нього не було якихось особливих причин не говорити цього. Але Ґоллум швидше за гобіта второпав, у чому річ, — і це цілком зрозуміло, адже він віками мізкував про одне й те саме і завжди боявся, що це у нього вкрадуть. Однак Більбо дратувало це зволікання. Зрештою, він виграв у грі, досить чесно і зі страшенним ризиком:

— Відгадки загадок не підказують!

— Але ж це нечес-сно, — просичав Ґоллум. — То була не загадка, дорогес-сенький, ні-ні.

— Ну що ж, якщо ми перейшли до звичайних питань, то я спитав перший. Що ти загубив? Відповідай!

— Що в нього в киш-ш-шеньці? — Шипіння ставало дедалі гучнішим і різкішим, і коли Більбо подивився в той бік, звідки воно долинало, то з переляком побачив дві маленькі світляні цяточки, які втупились у нього. Разом із тим як у голові Ґоллума наростала підозра, в його очах розгорялося бліде полум’я.

— Що ти загубив? — наполягав Більбо.

Але враз Ґоллумові очі запалали зеленим вогнем і почали стрімко наближатися. Ґоллум знову сидів у човнику, шалено веслуючи назад, до темного берега, і в його серці нуртувала така лють через втрату й підозру, що ніякий меч його вже не жахав.

Більбо ніяк не міг здогадатися, що так розлютило нещасне створіння, проте він зрозумів, що порозуміння немає і Ґоллум таки збирається його вбити. Тож гобіт саме вчасно розвернувся і кинувся бігти сліпма темним тунелем, яким до того спустився сюди, — бігти, тримаючись біля стіни й намацуючи її лівою рукою.

— Що в нього в киш-шеньці? — почув він іззаду гучне шипіння і сплеск, коли Ґоллум вистрибнув із човника.

«Цікаво, що ж у мене в кишені?» — спитав він сам себе, задихаючись і перечіпаючись на бігу. Він запхав ліву руку до кишені. Перстень був дуже холодний на дотик і тихенько ковзнув на його вказівний палець.

Шипіння чулося за самою його спиною. Більбо враз обернувся і побачив, як по схилу до нього наближаються Ґоллумові очі, схожі на маленькі зелені лампочки. Нажаханий, він рвонув уперед, але раптом перечепився через прискалок і простягся долі, проїхавшись животом по своєму кинджальчику.