Розділ «V Загадки в темряві»

Через якусь мить Ґоллум уже був біля нього. Але не встиг Більбо бодай щось зробити — відхекатися, підхопитися на ноги чи змахнути кинджалом, — як Ґоллум промчав поруч, не звернувши на нього жодної уваги і пошепки лаючись на бігу.

Що б це могло означати? Ґоллум бачив у темряві. Більбо, навіть лишившись позаду, помітив, як світяться слабким сяйвом його очі. Гобіт насилу підвівся, видобув із піхов кинджал, який тепер знову слабко світився, а потім дуже обережно пішов услід за Ґоллумом. Нічого іншого йому й не залишалося. Відповзти назад, до Ґоллумового озера, — це не обіцяло нічого доброго. Може, якщо Більбо піде вслід за ним, Ґоллум, навіть не підозрюючи про це, вкаже йому шлях до втечі.

— Хай йому тряс-сця! Хай йому тряс-сця! Хай йому тряс-с-сця! — сичав Ґоллум. — Хай йому тряс-сця, тому Торбину! Яка втрата! Що у нього в киш-шеньці? О, ми здогадуємос-сь, ми здогадуємос-сь, мій дорогес-сенький! Він знайш-ш-шов його, це яс-сно, — мій подаруночок на день народження.

Більбо нашорошив вуха. Нарешті він і сам почав здогадуватися. Він трохи додав ходу, тримаючись на безпечній відстані від Ґоллума, який швидко мчав уперед, крутячи головою на всі боки, але не оглядаючись, — Більбо розумів це за слабкими відсвітами на стінах.

— Мій подаруночок на день народження! Хай йому тряс-сця! Як ми загубили його, мій дорогес-сенький? Звіс-сно, це він. Коли ми вос-станнє проходили цією дорогою, коли ми с-скрутили в’язи тому пас-скудному маленькому пис-скунові... Це він. Хай йому тряс-сця! Він зіс-сковзнув із нашого пальця — і це після вс-сіх отих довгих віків! Він щез, ґоллум!

Раптом Ґоллум сів долі й розридався — той свист і булькання було моторошно слухати. Більбо зупинився і притиснувся до стіни тунелю. Через деякий час Ґоллум перестав ридати і почав щось бубоніти. Здавалося, він сперечається сам із собою:

— Не годитьс-ся вертатис-сь туди і ш-шукати його, ні-ні. Ми не пам’ятаємо вс-сіх міс-сць, куди ми навідувалис-сь. Та це пус-сте. Він у киш-шеньці в Торбина, пас-скудний ниш-ш-шпорка знайш-шов його, це яс-сно.

— Ми здогадуємос-сь, мій дорогес-сенький, лиш-ше здогадуємос-сь. Ми не дізнаємос-сь напевно, доки не розшукаємо пас-скудне с-створіння і не с-стис-снемо йому ш-ш-шию. Але ж-ж воно не знає, що вміє робити подаруночок, чи не так? Воно лиш-ше нос-сить його в киш-ш-шеньці. Воно не знає цього і не могло відійти далеко звідс-си. Воно загубилос-сь, пас-скудне с-створіння, яке вс-сюди пхає с-свій ніс-с-с. Воно не знає ш-шляху до виходу. Воно с-само так с-сказало.

— Воно с-само так с-сказало, дійс-сно, але ж-ж воно підс-ступне. Воно не с-сказало розгадки. Воно не с-схотіло с-сказати, що в нього в киш-шеньці. Воно знає. Воно знає ш-шлях с-сюди, воно мус-сить знати і ш-шлях звідс-с-си, це яс-сно. Воно подалос-ся до задніх дверей — до задніх дверей, ос-сь як.

— Тоді ґоблінс-си с-схоплять його. Воно не зможе прос-скочити там, дорогес-сенький.

— С-с-с-с, с-с-с, ґоллум! Ґоблінс-си! Це яс-сно, але якщо воно поцупило подаруночок, наш-ш дорогес-сенький подаруночок, то він діс-станетьс-ся ґоблінс-сам, ґоллум! Вони знайдуть його, вони з’яс-сують, що він уміє робити. Ми більш-ше ніколи не будемо в безпеці, ніколи, ґоллум! Якийс-сь ґоблінс-с надіне його і с-стане невидимим. Він залиш-шитьс-ся на с-своєму міс-сці, але ніхто його не побачить. Навіть наш-ші гос-строзорі очі не помітять його, він наблизитьс-ся, крадькома й підс-ступно, і с-схопить нас-с-с, ґоллум, ґоллум!

— Тож кінчаймо наш-шу бес-сіду, дорогес-сенький, і пос-спіщ-шаймо. Якщо Торбин подавс-ся тим ш-шляхом, нам с-слід його наздогнати. Руш-шаймо! Вже недалеко. Пос-спіш-ш-шаймо!

Ґоллум рвучко підхопився і почалапав сягнистим кроком далі. Більбо поспішив за ним, так само обережно, як і раніше, хоча тепер він найбільше боявся перечепитися через якийсь прискалок, упасти і наробити шуму. Голова у нього йшла обертом від зажеврілої надії та подиву. Виходило, що перстень, який він знайшов, був чарівний: він робив того, хто його надіне, невидимим! Звісно, він уже чув про такі персні у старих-старих казках, але важко було повірити, що йому справді випадково потрапив до рук один із них. Однак саме так і було: Ґоллум, світячи очима, промчав поруч, менш ніж за пару кроків од нього.

Вони все бігли й бігли, Ґоллум лопотів попереду, з сичанням і прокльонами, а Більбо — позаду, так тихо, як може лише гобіт. Незабаром вони дісталися до місця, де, як помітив Більбо, спускаючись униз, відгалужувалися то туди, то сюди бічні проходи. Ґоллум одразу почав їх рахувати:

— Один ліворуч, ос-сь він. Один праворуч, ос-сь він. Два праворуч, ос-сь с-сюди. Два ліворуч, ос-сь туди. — І так далі, і так далі.

Що довше він рахував, то повільніше просувався вперед і вже почав труситись і схлипувати — бо озеро лишалось усе далі й далі позаду і йому ставало страшно. Ґобліни могли бути десь поблизу, а він загубив свого персня. Нарешті він зупинився біля низького проламу зліва.

— С-сім праворуч, ос-сь вони. Ш-шість ліворуч, ос-сь вони! — шепотів він. — Це він і є. Звіс-сно ж-ж, це ш-шлях до задніх дверей. Ос-сь прохід!

Він уп’явся у пролам очима і відсахнувся.

— Але ж ми не с-сміємо туди с-сунутис-сь, дорогес-сенький, ні, не с-сміємо. Там ґоблінс-си. С-сила-с-силенна ґоблінс-сів. Ми чуємо їхній запах. С-с-с-с!

— Що нам робити? Хай йому біс-с, щоб він скис-с! Нам с-слід зачекати тут, дорогес-сенький, трохи зачекати і розгледітис-сь.