Розділ «V Загадки в темряві»

Він для того й приплив, аби це з’ясувати, бо насправді голод його тоді не дуже й мучив — лише цікавість, інакше він спершу схопив би свою жертву, а вже потім зашипів.

— Я пан Більбо Торбин. Я відстав од ґномів, відстав од чарівника, я не знаю, де я, та й не хочу знати, — мені б лише вибратися звідси.

— Що він тримає у с-своїх ручис-с-ськах? — спитав Ґоллум, поглянувши на кинджал, який йому геть не сподобався.

— Кинджал — зброя, що походить із Ґондоліна!

— С-с-с-с, — засичав Ґоллум і миттю став надзвичайно ґречним. — Чи не прис-сіс-сти нам тут і не побес-сі-дувати з ним тріттт-шки, мій дорогес-с-с-сенький? Йому подобаютьс-ся загадки, звіс-сно, подобаютьс-ся, чи не так?

Він налаштувався здаватися доброзичливим, принаймні зараз, поки не дізнається більше про кинджал і про гобіта — чи той дійсно один-однісінький, чи годиться в їжу — й чи сам він, Ґоллум, дійсно голодний. Загадки — це єдине, що спало йому на думку. Загадування їх і часом відгадування — то була єдина гра, в яку він грав багато-багато років тому з іншими кумедними створіннями, які сиділи по своїх норах, аж доки втратив усіх своїх друзів і, самотній та гнаний, заповз углиб, углиб — у темні надра гір.

— Що ж, гаразд, — відказав Більбо, який налаштувався погоджуватися з усім, поки не дізнається більше про це створіння: чи дійсно воно одне-однісіньке, чи не голодне воно й не розлючене і чи не друг воно ґоблінам.

— Загадуй ти перший! — додав він, бо не встиг нічого придумати.

Тож Ґоллум просичав:

Чиє коріння сховалось від зору,

Що вище за дерево зноситься вгору,

Височить, а проте

Увись не росте?

— Ну, це легко! — сказав Більбо. — Гадаю, це гора.

— Хіба це так легко відгадати? Нам слід влаш-штувати змагання, мій дорогес-сенький! Якщо дорогес-сенький загадає, а оцей-о не відгадає, ми його з’їмо, мій дорогес-с-сенький. Якщо він загадає нам, а ми не відгадаємо, тоді ми зробимо те, що він попрос-сить, гаразд? Ми покажемо йому ш-ш-шлях до виходу, он як!

— Добре! — погодився Більбо, не сміючи відмовитись і мало зі шкіри не вилазячи, щоб придумати загадку, яка б урятувала його від потали.

Жують на весь свій пагорб червоний,

А все перетерши,

Стихають, як перше, —

Тридцять білих коней.