Розділ «V Загадки в темряві»

«Мені треба добігти до дверей, мені треба добігти до дверей!» — повторював він сам собі, проте минуло чимало часу, перш ніж він ризикнув спробувати це зробити. Усе скидалося на моторошну гру в піжмурки. На майданчику було повно ґоблінів, котрі бігали туди-сюди, й бідолашний маленький гобіт вивертався так і сяк: спершу його збив із ніг один Ґоблін, не второпавши, на що він налетів, а потім Більбо поліз рачки, дуже вчасно прослизнувши між ногами капітана, схопився на ноги і кинувся до дверей.

Двері й досі були незамкнені, але якийсь Гоблін майже причинив їх. Більбо щосили навалився на них, але не міг зрушити двері з місця. Він силкувався протиснутися крізь щілину. Протискувався, протискувався — і застряг! Це було жахливо. Ґудзики його курточки зачепилися за одвірок. Йому вже було видно, що діється там, надворі: кілька сходинок збігало до вузької долини між високими горами, з-за хмарки визирнуло сонце і яскраво світило за дверима — проте він не міг крізь них пролізти.

Раптом один Гоблін загорлав:

— Біля дверей тінь! Там хтось є!

У Більбо мало серце з грудей не вискочило. Він дико запручався. Ґудзики розлетілися навсібіч. А Більбо вже вирвався назовні, роздерши курточку й камізельку, і пострибав по сходинках, як цапеня, а приголомшені ґобліни тим часом лише визбирували на порозі його гарні мосяжні ґудзики.

Звісно, ґобліни хутко помчали за ним, гейкаючи та перегукуючись поміж дерев, як на полюванні. Але сонце було їм не до вподоби: від нього в них плутались ноги і паморочилось у голові. Вони не могли спіймати Більбо, який, із перснем на пальці, мчав швидко й безшумно, весь час пірнаючи в затінок дерев і тримаючись подалі від сонячних прогалин. Тож незабаром ґобліни з бурчанням повернули назад, проклинаючи вартових, приставлених до дверей. Більбо втік.