Розділ «VI З вогню та в полум’я»

З вогню та в полум’я

Більбо втік від ґоблінів, але не знав, куди потрапив. Він загубив каптур, плащ, їжу, поні, ґудзики та друзів. Він усе брів і брів, доки сонце не почало хилитися на захід — за гори. їхні тіні впали на стежку перед Більбо, й він озирнувся назад. Тоді подивився вперед і побачив перед собою самі лише кряжі та схили, що спускались у долину, а ще галявини, що подекуди проглядали поміж деревами.

— Матінко моя! — вигукнув він. — Здається, я дістався простісінько на інший бік Імлистих Гір, простісінько на узграниччя Загірної Землі! А куди ж, куди ж поділися Ґандальф і ґноми? Я лише сподіваюся, заради всього святого, що вони не залишилися під владою ґоблінів!

Він перебрався через маленький видолинок і побрів далі, вниз по схилу, але весь час у його душі зростала дуже незручна думка. Він міркував, чи не слід йому — тепер, коли він має чарівний перстень, — повернутися до страшних-престрашних тунелів і пошукати своїх друзів. Він саме вирішив, що це його обов’язок, що він мусить повернути назад, — і почувався через це страшенно нещасним, — коли почув якісь голоси.

Він зупинився і прислухався. Голоси не були схожі на ґоблінські, тож він обережно підкрався ближче. Більбо ступав кам’янистою стежкою, що, звиваючись, збігала вниз, ліворуч була прямовисна скеля, праворуч — схил, а нижче — видолинки, порослі кущами та невисокими деревами. В одному видолинку, попід кущами, хтось розмовляв.

Він підкрався ще ближче і раптом побачив голову в шарлатному каптурі, що визирала з-поміж двох великих каменюк, — то Балін стояв на чатах. Більбо був готовий заплескати в долоні й закричати від радощів, але він цього не зробив. Він усе ще мав на пальці перстень, боячись зустрітися з чимось несподіваним і неприємним, — і побачив, що Балін дивиться просто на нього, але не помічає його.

«Я зроблю їм сюрприз», — подумав Більбо і заповз у кущі на краю видолинка. Ґандальф сперечався з ґномами. Вони обговорювали все, що трапилося з ними в тунелях, і обмірковували, що їм тепер робити. Ґноми були незадоволені, а Ґандальф казав, що неможливо продовжувати подорож, покинувши пана Торбина в лапах у ґоблінів, навіть не спробувавши з’ясувати, живий він чи мертвий, і не доклавши зусиль, аби визволити його.

— Зрештою, він мій друг, — казав чарівник, — і непоганий хлопчина. Я почуваюся відповідальним за нього. Я уповаю на милість неба, що ми не втратили його назавжди.

Ґноми обурювалися, навіщо взагалі було брати його в дорогу, чому він не пристав до них, своїх друзів, і не йшов із ними разом і чому чарівник не обрав когось тямущішого.

— Досі від нього було більше клопоту, ніж користі, — казав один. — Якщо нам доведеться тепер повернутись у ті бридкі тунелі, щоб шукати його, то хай йому морока, ось що я скажу.

Ґандальф розгнівався:

— Я взяв його в дорогу, а я не беру з собою непотребу. Або ви допомагаєте мені шукати його, або я йду геть і залишаю вас тут виплутуватися, як самі знаєте. Якщо ми тільки знайдемо його, ви ще подякуєте мені. Чому ж ти впустив його і вирішив утікати, Дорі?

— І ви впустили б його, — відповів Дорі, — якби Ґоблін зненацька схопив вас у темряві ззаду за гомілку, підставив вам ніжку і копнув під зад!

— Тоді чому ж ти не підібрав його?

— О, сили небесні! Ви ще питаєте! Ґобліни бились і кусались у темряві, всі попадали на купу і товкли один одного! Ви мало не зітнули мені голову вашим Ґламдрінґом, а Торін штрикав туди-сюди Оркрістом. Раптом ви встругнули один із ваших сліпучих спалахів і ми побачили, як ґобліни з вереском дременули назад. Ви закричали: «Усі за мною!» — і всі мали бігти за вами. Тобто ми думали, що всі. Як ви самі чудово знаєте, перераховувати тоді не було часу — доки ми не прорвалися повз прибрамну варту, проскочили нижні двері й абияк скотилися сюди. І ось ми тут — без зломщика, хай йому всячина!

— А ось і зломщик! — вигукнув Більбо, виступивши на середину і знявши перстень.

Матінко моя, як вони підскочили! А потім закричали від несподіванки та захвату! Ґандальф був вражений так само, як і решта, але, мабуть, більш задоволений. Він покликав Баліна і висловив йому все, що думає про дозорців, котрі пропускають сторонніх, не попередивши товаришів. Безперечно, після цього випадку репутація Більбо в очах ґномів неабияк зросла. Якщо досі вони ще мали сумніви, чи справді він першокласний зломщик, як запевняв Ґандальф, то тепер уже не сумнівалися. Балін був спантеличений найбільше, але всі вихваляли дуже спритний маневр.

Більбо і сам був такий потішений їхньою похвалою, що лише підсміювався подумки й нічого не казав про перстень. А коли вони розпитували, як йому це вдалося, відповідав:

— О, просто підкрався, ви ж знаєте, як — дуже тихо та обережно.